Луцькі графітчики і влада: хто кого?

Взаємна нелюбов вуличних художників і влади – річ закономірна. Як же інакше, графітчики вважають свої роботи неабиякою творчістю, а влада називає вуличне мистецтво хуліганством.

Нещодавно заступник луцького міського голови Святослав Кравчук попросив міліцію зловити хоча б одного графітчика і добряче провчити. Мовляв міських владців дратує сила-силенна написів на фасадах будинків.

«Місто обмальовується. Його малюють підлітки, із балончиків бризкають. Управління внутрішніх справ, знайдіть хоч одного чоловіка, і разом з батьком хай прийде, в присутності засобів масової інформації зафарбує те, що він робить на фасадах, стінах», – обурювався Кравчук.

Та й луцький мер Микола Романюк неодноразово запитував у журналістів поради, бо не знає, як боротись з хуліганською творчістю графітчиків.

Натомість головному архітектору Луцька Юрієві Казміруку за творчістю райтерів (так називають себе графітчики) спостерігати цікаво. Він каже, що багато вражаючих робіт побачив на Заході, тому має з чим порівнювати.

«Хай на мене не ображаються, але серед райтерів дуже і дуже мало тих, кого можна назвати творцями високого мистецтва. Є, але одиниці. Більшість з них назвати митцями язик не повертається. Водночас серед райтерів є унікальні таланти, але чи є вони в Луцьку? Не знаю. Можливо», – міркує посадовець.

Казмірук переконаний: графіті як зразок мистецтва має право на існування. Але воно повинне робити місто привабливішим, а не псувати його.

«Мені не байдуже, який вигляд має місто Луцьк. На жаль, більшість графіті, які я бачу, тільки потворять наше місто. І найстрашніше те, що розмальовують центральні вулиці, завершені будинки з оздобленням, цоколі будинків. Я зараз з острахом чекаю, не дай Боже, щось з’явиться на драматичному театрі», – говорить він.

Один з найекстремальніших видів графіті – «бомбінг». Тут не надто важливо що і наскільки якісно ти малюєш, головне – лишити якесь зображення чи напис у забороненому місці й вчасно втекти. Саме у такий спосіб на фасадах будинків, стінах з’являються часто не вельми привабливі писульки.

Обурюється «бомбам» і Юрій Казмірук. Він називає цей вид графіті спротивом юних максималістів.

«Це заборонено, тому цікаво. Тут не стільки працює фантазія, творча думка і талант, скільки міцні ноги і, мабуть, дурість. На жаль, найбільше в Луцьку саме «бомб», а не красивих малюнків», – вважає архітектор.

Втім заборонити і тим паче проконтролювати заборону створювати графіті влада не в силах. Та й муніципали і міліція тут не дадуть ради, вважає Казмірук. Треба діалог. Конструктивний діалог влади і творців графіті.



«Я особисто не був би проти діалогу. Я би хотів з ними поспілкуватися. Мені було б цікаво показати їм свої живописні роботи. І навіть з радістю позмагався б з ними десь на зруйнованому фундаменті. Чесно скажу: вмію, знаю і можу позмагатися. Хотів би побачити себе на їхньому фоні, і їх на своєму», – каже він.

«Боротись з ними не треба. Потрібне організаційне спрямування у якесь русло. Нехтувати – Боже борони! Забороняти – теж ні», – додає посадовець.



Тільки от хто повинен, і хто може розпочати такий діалог – питання. Графітчики не об’єднані, скажімо, громадською організацією, далеко не усі вони товаришують між собою.

Юрій Казмірук вважає, що допомогти владі й райтерам можуть журналісти. Завдання ЗМІ – «кинути меседж», переконує він.

«Діалог знайти не важко. Просто зі мною на цю тему ніхто не говорив. Я би із задоволенням одягнув рвані джинси і вишиванку, прийшов би до них, не наголошуючи, що я – чиновник. Мені цікаво вловити їхню думку. Мені б хотілось зустрітись з тими, які дійсно мають талант. Хоча можна поспілкуватись і мовою інтернету», – зізнається архітектор Луцька.

«Забити стрілку між нами і між ними повинні журналісти. Якби ця молодь зголосилась, це було б чудово. Спільно можна обговорити місця, об’єкти і домовитися про співпрацю. Міська влада могла б навіть задавати певну тематику і віддячувати за це», – розповів він.



Втім самі рейтери не дуже розуміють звинувачень, які лунають на їхню адресу. Кажуть, що все одно не полишать графіті, навіть якщо воно не подобається владцям чи міліції.

Вже більше року в різних районах Луцька з’являються малюнки симпатичного котика. Десь просто чорні контури, десь кольорове зображення. Іноді котик сумний, іноді посміхається. Чимало людей називають це графіті найпозитивнішим у Луцьку.



Автор цього персонажа – 22-річний луцький графітчик, який називає себе And Error. Насправді хлопця звати Андрій, він навчався у художній школі, культосвітньому училищі, в Інституті мистецтв ВНУ.

Молодий художник розповідає: графіті він захопився ще у дитинстві. Відвідуючи художню школу, знайшов однодумців. Спочатку не розумів і не знав, як і де краще малювати. Тому трохи «хуліганив», лишаючи малюнки там, де не варто.

Втім нині він не псує гарні фасади чи стіни державних установ. І молодших графітчиків теж вчить цьому.

«Все робиться організовано. Часто вночі, у темну пору. Йде декілька людей. Одягаються у темний одяг. А іноді малюєш вдень, і всі до цього ставляться нормально, думаючи, що так і має бути, що це замовлення», – каже він.



Якщо ж райтера ловлять на гарячому, то на місці можна відкупитись. Міліція цим не гребує, переконує хлопець.

«Мене ще жодного разу не піймали. Якось не попадався. Але були випадки, коли міліція ганяла. Було й таке, що від гопників доводилось втікати. Може якась бабуся з вікна запитати, що ми робимо. Часом бабульки викликають міліцію, а часом читають моралі і запитують, чому ми не малюємо квіточок», – розповідає Андрій.

«Якщо заборонено куріння в громадських місцях, але нікого не штрафують, то нас вони ніколи не проконтролюють. До речі, якось мене знайшов міліціонер і замовив малюнок для своєї нареченої. Я намалював на асфальті під її вікнами те, що він хотів. Він мені заплатив. Але через деякий час цей міліціонер перетелефонував мені і просив замалювати. Мабуть, з дівчиною не склалось», – пригадує він.



Андрій каже: часто до графітчиків зараховують і тих, хто пише на стінах «Вася – лох», або слово з трьох літер.

«Це не графіті. І роблять це не графітчики. Це гопники чи хулігани якісь, або просто хлопці, які напились чи накурились. Я цього не вітаю. До речі, більшість моїх знайомих графітчиків не курить і не п’є», – запевняє він.



Гарний спосіб налагодити контакт між міською владою і графітчиками – організувати фестиваль.

«У 2008 році в Луцьку був фестиваль графіті. Організатор Олена пообіцяла виплатити премії учасникам цього фестивалю. Було дуже багато спонсорів. Міська рада була причетна до цього дійства. І до сьогодні ця організаторка мені винна 8 тисяч гривень», – пригадує And Error.

Андрій переконує: якби міська влада дійсно хотіла знайти графітчиків і побалакати з ними, то давно б уже це зробила. Бо коли хтось шукає рейтера, аби замовити якусь роботу, то знаходить без проблем.



«Влада ніколи не шукала діалогу. Я не буду говорити про всіх. Але я особисто готовий до такого діалогу. Звісно, якщо він буде ефективний. Я розумію, що мають виділятись якісь кошти на молодіжну тематику. Але навіть якщо передбачать 20 тисяч гривень, то чиновник на тисячу купить фарби, а 19 забере собі. І думатиме, що все класно, що він гарно працює з графітчиками», – без оптимізму говорить хлопець.

На його думку, справа за самими чиновниками. Якщо вони дійсно хочуть, то знайдуть спільну мову з райтерами. Втім у щирі наміри владців він не вірить.



* * *

Навряд чи, що ця публікація допоможе розпочати діалог між вуличними художниками і чиновниками. Проте не зайвим буде зауважити: знайомство з райтерами мало б початись із відділу у справах сім’ї та молоді, у якому щоправда все ніяк не можуть визначитись із керівником. Та й самі графітчики мали б зрозуміти одну просту річ – малювати можна або у себе вдома, або там, де їхня творчість нікому не заважає.

Ірина КАЧАН (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.