«Спочатку – психіатри, а потім – видавці»: Іздрик розповів, чому не любить Луцьк. ФОТО

На виступ Юрія Іздрика у Луцьку до зали музичної школи №1 прийшло більше людей, ніж той зал міг вмістити. Охочих послухати нові вірші зі збірки «Меланхолія» виявилося доволі багато.

Слухали нову/стару поезію, сміялись з історій і жартів на читаннях, 6 жовтня, у рамках ІІ Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера».

Спілкування з гостями заходу Юрій Іздрик розпочав не з «меланхолійних віршів», як написано у програмці, а з розповіді про те, як він не любив Луцьк...

В обласному центрі Волині Юрій Іздрик вже втретє (за свідомого літературного життя). Каже, що його мама звідси, тож в дитинстві тут бувати доводилося, однак спогади лишилися не найкращі, здебільшого через «хорошу» сестру, після зустрічей з якою його постійно нудило, ну й через «круті» дороги і маршрутки.

Тож вперше для себе відкрив Луцьк лише цього разу разом з волонтеркою «Фронтери», яка витягла його на прогулянку. Іздрик каже, що Луцьк, то таки – не найгірше місто. «Побував і у замку Любарта, і в будинку з химерами, і навіть «стометрівкою» пройшовся», – розповів письменник і пообіцяв, що таки подумає над тим, щоб приїхати сюди ще якось.



«На мене звернули увагу спочатку психіатри, а потім видавці»

Юрій Іздрик був відвертим і щирим зі слухачами, розповідав про свої алкоголізми, в кожному з «нових життів», перші кохання, вірші, ломки і психіатрів. «Я зміг з цього зіскочити, бо з 15 людей, з якими я був в дурці, живими лишилося троє», – каже поет.

Усі його літературні поривання починалися з кохання, нещасного, невзаємного і відчайдушного. «Постив вірші в Facebook, писав для неї, але таки безрезультатно, певно їй було приємно, але лайкав мене постійно якийсь мужик. Підтримка, солідарність, все таке», – розповідав Іздрик про свого першого видавця зі Львова, який і помітив його творчість.

Після перших літературних вершин він зрозумів, що для того, аби творити йому потрібно постійно бути закоханим, як правило – без відповіді: «Тоді і є результат, є про що писати», – згодом він закохався в музику, бо ж каже, що то таки – трохи дивно, що 5 років (в свої 57) закохуватися у нову жінку.



«Людина сама нічого не може,
Людині завжди потрібен інший,
На кого себе помножити можна,
Для кого варто писати вірші.
З ким можна разом долати відчай,
Чи радість ділити не ризикуючи,
Хто може в будь-яку мить засвідчити,
Що ти – реальний що ти – існуєш...»

Його слухали «запоєм» і карбували кожне слово, щоправда, говорив він більше, ніж читав поезії. Давав поради молодим письменникам і поетам-початківцям. Зізнався, що на робочому столі його комп’ютера завжди є словник українських рим і правопис: «В такому віці вже навіть «кров» і «любов» римувати не встигаєш», – жартує письменник, але каже, що й молодим «писакам», то – корисно.

Зазначив, що нічого безнадійного немає, то ж прочитав глядачам один зі своїх перших творів про курячі ніжки і сальмонельоз.

Ми сиділи з тобою в кав'ярні,
Їли курку під назвою гриль,
Були ноги у тебе негарні,
Але був незалежний твій стиль.

Про мистецтво точилась розмова,
Про нескорий його ренесанс,
Мав дотепи давно я готові,
І від них ти впадала у транс.

Ми спиртних не вживали напоїв,
Та, поволі, немов мимохіть,
Починали дрижати обоє,
Між словами вчуваючи хіть.

Ми дрижали з любовної муки,
Поморочилось в голові,
І в очах моїх плутались руки,
Ноги курячі й ноги твої.

Та життя нас жорстоко підвело,
Хто б, скажіть, запідозрити міг,
Що пробралась до нас сальмонела,
З непросмажених курячих ніг.

І зчинилось сум'яття в кав'ярні,
Може, паніка навіть була,
І швидка відвезла до лікарні,
Бездиханнії наші тіла.

«От із таким і входять у літературу», – сміючись, коротко обмовився Іздрик. Хоча сам він сказав, що поезія була вже наступним кроком його писемницьких спроб, починав він із прози та лірики. Його останні вірші зі збірки «Меланхолія» зовсім не схожа на ті, що він писав раніше. Глибока філософія, трохи сучасної музики, багато авангарду і любові.



«Я вдихаю тебе – нереально вже бути нам ближче,
Скалка в оці – хороша відмазка для сліз,
Я не зміг би щодня милуватись твоїм обличчям,
Я не зміг би ні дня без твоєї присутності скрізь...»

Опісля читань Юрій Іздрик вирішив закінчити літературну зустріч з фронтерівцями музичною імпровізацією на роялі. Йому плескали стоячи. Опісля, аби отримати автограф і фото з улюбленим письменником, вишикувалася величезна черга, Іздрик дочекався усіх.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!