«Без луцького Майдану Київ би не встояв», - Володимир Пащенко. ФОТО

Знайомі з Володимиром Пащенком досі зізнаються, що не чекали від нього такої активності на Майдані. Утім луцький бізнесмен, який ще донедавна робив не зовсім успішні кроки в політиці, здивував багатьох.

Він щодня був на Майдані, став одним з його організаторів, і навіть «голосом»: усі майданні віча в центрі Луцька вів саме Пащенко, дуже часто – зірваним від постійного напруження голосом, пише Таблоїд Волині.

Його жартома охрестили «червоною курткою Майдану». Багато хто чекав, що після перемоги той займе крісло чиновника, як багато хто з активістів Революції Гідності. Але Пащенко залишив за собою тільки статус «громадський діяч». І певний «ореол загадковості». Який у другу річницю Майдану намагаємося розвіяти, надавши слово Володимиру Пащенку:

Коли 21 листопада стало відомо, що Асоціацію з ЄС не підпишуть – на душі стало по-осінньому незатишно, холодно і бридко. Відчував себе частиною якогось стада, яке гонять то в ЄС, то в інший бік. Увечері почув, що у центрі Луцька збираються люди. Взяв сім’ю, щось поїсти – і поїхав туди. Нас було небагато. Але я зрозумів, що не самотній в своїх думках. І холод з душі зник.

Наступного ранку була осіння мряка, я проїжджав через центр міста, і побачив, як кілька людей ставлять під дощем намети. Стало совісно. Вийшов з теплої машини, запитав, чим допомогти. Так на Майдані і залишився.

Першим з «відомих облич» на Майдані з’явився Володимир Бондар. Приніс ящик прапорців Євросоюзу, віддав мені. Сказав: «Використовуйте, як будете якісь акції проводити».

Мені здається, мою роль в організації Майдану дещо переоцінюють. Мені нескладно було зателефонувати і дати вказівку своїм людям, куди везти генератор ,куди намети, де взяти дрова… Звісно, багато чого і сам робив. Найскладніше було у перші дні, коли все треба було організувати.

Спочатку політиків не було. Уже коли стали організовувати перше віче, підтягнулися «важковаговики»: активісти «Свободи», «Батьківщини», «УДАРу», інших об’єднань. Але все-одно на Майдані основну роль тоді відігравала молодь: Микола Собуцький, Роман Перванчук, Майя Москвич, інші, хто щодня працював на Майдані.

Ми збиралися не просто так. Ми справді вірили, що під тиском громадськості Янукович піде на поступки і підпише Асоціацію.

1 грудня, коли після розгону студентів у Києві вийшли тисячі людей, я подумав: можна розходитися, люди, що могли зробили, далі хай політики. Та ейфорія пройшла, прийшла апатія, стало зрозуміло, що не все так просто.

Спершу більшість дивилася на мене, як на божевільного. Мовляв, що за один, звідки взявся? Йому, що, немає що робити? Одяг мажорну куртку Ferrari, ходить, в мегафон кричить… Думали певно: «Хлопець так по-дивному дуріє».

Якщо хтось з майданівців вам скаже, що йому не було страшно – не вірте. Я бачив страх в очах усіх майданівців. У різний час, через різні обставини, але через страх пройшли усі. І я, і Майя Москвич, і Ігор Гузь, і Богдан Шиба, і Сергій Григоренко, і Григорій Пустовіт, і інші.

Я звернувся до виробника ковбаси Линника, аби він допоміг Майдану харчами. Ця передача ковбаси, тушонок, хліба була цілою конспіративною операцією: швидко, з багажника в багажник. Линник дуже хвилювався і переживав, аби «зайві очі» не побачили. Оглядався і казав: «Давайте швидше». Нічого дивного: тоді влада могла запросто помститися і закрити чийсь бізнес.

Насправді треба визнати, що репресії на Волині були млявими. Вказівки «з центру», судячи з усього, саботувалися «на місцях». Але всі чекали, що ця млявість будь-коли зникне, і ми побачимо справжні зуби режиму. Тому й боялися.

Багато людей в період Майдану перестали брати від мене слухавку. Але з’явилися й інші, які стали поруч.

Тетяна Єремєєва від початку Майдану і до самої перемоги Революції гідності була затятою «майданівкою». Чесно, я навіть здивований був її готовністю допомагати. І таких людей було багато.

Я досі, коли ходжу у Свято-Троїцький собор, зустрічаю там жіночок, з якими познайомився на Майдані. Вони для мене – як рідні бабусі, ми обнімаємось, вітаємо зі святами. Дуже багато людей з Майдану стали мені рідними.

Без луцького Майдану, як і Майданів в інших містах, Київ би не встояв. В ніч на 11 грудня у столиці почався штурм Майдану, мені о 01:30 зателефонувала знайома. Я почув крики і шум. Вона крізь сльози благала піднімати людей і їхати на допомогу. Уже в 5 ранку ми почали відправку автобусів.

Коли ми відправляли людей на Київ, канал 1+1 знімав про це сюжет. Я тоді сказав на камеру: «Київ, тримайся, близько тисячі волинян їде до вас, ми з вами». Це показали в ефірі. Мені потім розповідали, що через цей сюжет прокурор Пшонка дав вказівку місцевій прокуратурі «знищити цього хлопця в червоній куртці». Тоді у бізнесу моєї сім’ї почалися великі проблеми.

Клімчук був першим губернатором, який зрікся посади. Це було вкрай важливо для київського Майдану. І це теж – заслуга луцьких активістів.

У Луцьку «взяли» приміщення ОДА, мало не спалили офіс регіоналів, розтрощили офіс комуністів, штурмували міліцію. Після цього 10-тисячна юрба розпашілих людей повернулася до ОДА. В Києві стріляли, люди були злі і оскаженілі, вони готові були йти далі – палити, трощити. Тоді я сказав, що мовляв, маю інформацію: влада готує реванш, силовики можуть штурмувати приміщення ОДА. Треба укріплюватися. Я замовив 4 машини з піском у мішках, і ми почали робити укріплення. А коли починаєш фізично працювати, пара виходить. І найбільш гарячі голови охолонули.

Те, що сталось з Башкаленком – це не було проти особисто Башкаленка. Люди бачили в ньому Януковича, Захарченка – всіх, хто був винен у крові майданівців.

Тодішній начальник обласної міліції Олександр Терещук займався тенісом у спорткомплексі «Олімпія». Бувало, після гри ми шепотілися. Він казав: «Слухай, 4 автобуси сьогодні не пропущу». Я наполягав: «Пропустіть хоч 3». Так і торгувалися.

Терещук був не найгіршим міліціонером часів Януковича. Він не ховався за спинами, щодня зранку був на Майдані. Він менше всього хотів, аби тут пролилася кров. Терещук – нормальний і адекватний чоловік, просто опинився не в тій команді.

Голова ОДА Борис Клімчук, по-моєму, сприймав мене, як одного з найбільш поміркованих серед активістів Майдану. Бувало, коли ми їхали на якусь акцію, дзвонив і говорив просто, як по-батьківськи: «Володь, я розумію, що ви кудись там їдете, щось будете там робити. Але я тебе прошу – без спецефектів і без крові».

У мене немає підтвердження слів Олександра Башкаленка про те, що Бондар і Гузь, мовляв, перед ним потім вибачалися за «тортури» на Майдані. Можна запитати у них, хоча я сумніваюся. Я б більше хотів почути вибачення самого Башкаленка перед людьми за Небесну Сотню. Він був слугою тих, хто наказав вбивати людей. Тому несе відповідальність.

Коли після втечі Януковича у Луцьку почалася «стихійна» люстрація, і озброєні люди дозволяли собі застосовувати силу проти посадовців – я ці дії здебільшого засуджував. Але зараз я не такий впевнений, що вони були неправі. Якби вони довели справу до кінця, якби Павло Данильчук справді став губернатором, а Майя Москвич – прокурором області, може б зараз було все по іншому?

Після Майдану мені пропонували стати губернатором.

Є зовнішня люстрація, революційна. А є справжня, внутрішня. Коли питаєш себе: «Чи ти гідний це робити, чи варто за це братись?». Я провів свою внутрішню люстрацію, і вирішив, що владна посада – не для мене.

Я приношу користь тут, де є зараз, – створюю робочі місця, роблю якісь цікаві для себе медійні чи бізнесові проекти, плачу податки, утримую цю країну, в тому числі депутатів і політиків.

У 2010 році, коли я балотувався до міської ради від «Батьківщини», я був геть іншим. Я прагнув бути у владі. Тоді я б тішився цим статусом. Після Майдану сталася переоцінка цінностей. Не головне, в якому кріслі ти сидиш. Головне чи спокійно спиш, чи мучить тебе совість, і чи взагалі вона у тебе є.

Будь-який революціонер має право стати членом будь-якої партії, і балотуватися в депутати. Але з того моменту він втрачає право називатися революціонером. Він стає тим, хто відстоює інтереси своєї політичної сили, він починає грати в політичну гру.

Є два статуси людини: вона або гравець, або фігура. Якщо ти починаєш залежати від партії – ти фігура. І тобою грають інші.

Зараз політика мені не просто нецікава. Вона мені бридка і огидна.

Своєю роботою в журналістиці я ставлю собі маленькі завдання змінити щось у суспільстві. Кілька місяців тому на вулиці Дубнівській побили до смерті чоловіка на очах у його дитини. Вбивць відпустили. Ми не дали цю тему зам’яти, висвітлювали усі її аспекти, поставили «на вуха» депутатів, чиновників, правоохоронців.

Зараз планую підняти інформаційну кампанію, яка може спричини невеличку революцію у школах. Сьогодні там роблять ремонти, нові класи, купують обладнання. І забувають про шкільні вбиральні. А у них діти абсолютно позбавлені приватності! Дуже часто у них просто немає кабінок. У ковельській школі виник цілий скандал: дівчинку намагались зняти на мобільний телефон в туалеті. Для дитини сходити в вбиральню – це шок. Тому громадськість мусить вимагати від посадовців-освітян забезпечити нормальні умови. А щоб вимагати, про це треба знати. І розуміти гостроту проблеми.

До Ігоря Палиці як до депутата Верховної ради було багато питань. Ми ретельно стежили за його роботою і висвітлювали її, адже він обирався до парламенту від Луцька. Інколи він ображався на критику. Хтось це називав інформаційною війною, я б назвав жорсткою дискусією.

Я зустрівся з Палицею в розпал Майдану, десь у січні 2014 року. Це була перша зустріч після великої перерви: останній раз ми зустрічались більше 10 років тому. Я зрозумів, що Палиця змінився. Я зрозумів, що у нас багато спільних поглядів. Хоча, щодо моєї роботи, він сказав мені: якщо в тебе будуть критичні факти про мою роботу – пиши. Одним словом, ми порозумілися.

У другому турі виборів луцького міського голови я не голосував ні за кого. Бо невідомо, хто з них кращий – Романюк чи Товстенюк. Це просто два різних шляхи розвитку міста: Товстенюк – радикальніший, Романюк - консервативніший.

Ми з дружиною давно мріяли відкрити власний ресторан. Пройшли через «сім кругів пекла»: чиновники постійно вставляли палки в колеса, раз навіть взагалі зупинили будівництво. Але ми його відкрили.

Перший рік роботи ресторану був дуже важким. Бізнес не вдавався. І тоді я одягнув фартух – і пішов працювати. Я мив підлогу, мив посуд, працював офіціантом, носив тарілки, сидів у бухгалтерії. І люди це відчули – і персонал ресторану, і відвідувачі. Зрозуміли, що власнику вкрай небайдуже, як працює підприємство. Я ж у свою чергу зрозумів багато нюансів роботи ресторану. З того часу ми – успішні.

Міф про те, що мій ресторан дорогий, створили конкуренти. Насправді у нас обід може коштувати навіть дешевше, аніж куплена у магазині на зупинці сарделька в багеті.

У мене нема розчарування після Революції гідності. Відчай і розчарування – це одні з найбільших гріхів. Але в мене є велике відчуття вини перед загиблими. Вини за те, що ми не зробити усього, що могли, аби країна жила краще.

Мій авторитет у політиці - Махатма Ганді. Це людина з великим серцем і з великою волею. Він без зброї, без кулеметів поборов Британську імперію, зробив Індію незалежною. Так, на це пішло ціле життя. Але він досяг цього. Тому і ми будемо жити краще. Просто потрібен час і мудрість керівників.

Під час Революції Гідності я радив особливо радикально налаштованим активістам переглянути фільм «Ганді» 1982 року з Беном Кінгслі у головній ролі. Багато хто сперечався: мовляв, це не наш шлях, зміни мусять бути швидшими. Я ж нагадував слова Ганді: «Жодна ідея не вартує людського життя, яка б вони прекрасна і правильна вона не була». Про це ми говорили ще до кривавих подій на Майдані…

На одному з віче у Луцьку на сцену виходили наші волинські політики і активісти. Говорили полум’яні промови. Це було другого чи третього дня після втечі Януковича. На промовцях – камуфляж, на багатьох – балаклави. В якийсь момент на сцену запросили хлопця, який витягав наших хлопців на вулиці Інститутській з-під куль. Простий хлопець, в курточці, з простим рюкзачком за спиною. Без балаклави, без шевронів, без камуфляжу. Вийшов і сказав: «Та я нічого особливого не зробив…» Дуже багато людей, зробивши подвиг, просто тихо повернулись до свого звичайного життя. От вони – справжні Герої.

Записав Юрій РИЧУК.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!