вхід реєстрація

Таємниці та загадки Луцька: що приховали дослідники ХІХ століття. ФОТО

Таємниці та загадки Луцька: що приховали дослідники ХІХ століття. ФОТО
У ХІХ столітті, який називають епохою романтизму, стався справжній вибух цікавості до луцької старовини.

Дослідники, мандрівники, художники, історики, археологи – всі кинулися «копати» історію цього міста і описували у своїх працях цікаві знахідки, пишуть Хроніки Любарта.

Писали про те, що бачили у свій час, фіксували минуле, сьогодні давно забуте. У ХІХ столітті Луцьк досліджували й описували не один десяток авторів. Вони ділилися на дві принципові групи: російські та польські.

Як сприймали Луцьк і його історію автори того часу, які факти, події вони описали, що думали про це місто і його місце на глобальній дорозі буття? Ми опишемо тут бачення російськомовних авторів імперії – те, що практично не можна знайти в працях сучасних хронікерів.

Забута історія

На початку ХІХ століття ще не було ані місць, з яких обиватель міг би почерпнути історію краю, ані навіть намагань її якось дослідити. Зацікавлення минулим – те, що дав Європі романтизм. В цей час у Російській імперії, до якої належала тоді Волинь,виникло кілька осередків, де збиралися небайдужі до старожитностей люди. Це були звичайні «романтики», інколи священики, вчені, математики, громадські діячі, письменники, душа яких хвилювалася, коли вони стикалися зі старовиною. Дехто з них відправлявся з Києва, Петербурга досліджувати Волинь, інші тут же жили і починали цікавитися минулим краю. Вони збирали відомості, систематизували архіви, розпитували старожилів, описували побачене, а потім видавали свої праці. Серед інтелігенції це вважалося дуже модним. Сьогодні ті роботи вважаються цінними першоджерелами.

Візантійське золото в замку Любарта. Орест Левицький – натхненний дослідник минулого, член Історичного товариства Нестора-Літописця, написав багато праць. Про Луцьк збереглося дві його роботи – «Луцкая старина» і «История одного древнего Волынского храма». В останньому він описав кілька розкопок, які проводилися в церкві Івана Богослова. Під час однієї з них знайшли золото XI століття, яке згодом зникло у невідомому напрямку. Тут і далі мова цитат із петровського правопису спрощена до сучасного російського.

«В 1859 году солдаты копали в замке яму. Место, где они копали, прилегало к восточной стороне древнего храма, к фундаменту его алтаря. Случайно солдаты нашли епископскую гробницу и в ней – золотые вещи весом в 20 лотов (приблизно 250 грамів, - О.К.). Вещи эти были отобраны у солдат и представлены по начальству. Генерал-губернатор, кн. Васильчиков, препроводил их в университет с предложением приобрести их для университетского музея. Заведовавший музеем Волошинский дал о них неблагоприятный отзыв, и университет отказался от приобретения вещей.

Тогда князь Васильчиков отправил вещи в Императорскую археологическую комиссию. В последней вещи были признаны предметами Византийской работы XII или XI века, но для приобретения Императорским Эрмитажем непригодными. Злополучные золотые вещи были возвращены в Киев. На этот раз князь Васильчиков передал вещи Волынскому губернатору, с тем чтобы последний поручил судебным учреждениям решить вопрос, кому отдать драгоценности – духовному ведомству или военному. Что сталось с этими вещами, куда они попали и где теперь находятся, неизвестно».
Залишки церкви Івана Богослова у замку
Залишки церкви Івана Богослова у замку

Чому вежі костелу мають різну форму? У нинішній літературі немає ніяких відомостей про те, чому вежі костелу Петра і Павла мають різну форму. Але в ХІХ столітті про це знали. Принаймні, була версія. Лука Орда був викладачем у луцькій гімназії. Він написав «Краткий исторический очерк Луцка и памятники старины поныне в нем сохранившиеся», виданий в Луцьку. Там він розповів дуже цікаву історію. Дивно, але сьогодні про це практично невідомо. Виявляється, провинився генерал ордену єзуїтів, який елементарно «завтикав» і підписав проект з двома вежами різної форми. Як це було, описує Орда.

«Причину той разности объясняют так: на плане костела, деланном одним иезуитом, были нарисованы башни в таком виде, как теперь они есть. План в таком виде представлен был генералу ордена на утверждение; генерал должен был сам выбрать, какие построить башни из двух, представленных на плане типов. Генерал, вероятно, не заметил разницы башен и утвердил план в таком виде, как был рисунок».
Вірші і склепи середньовічного монастиря. Якби наш сучасник, захоплений фантастичними книгами про машину часу, заснув і перемістився в ХІХ століття, його би вразила неймовірна картина. Це був дуже цікавий час, коли по місту ще зберігалися залишки старезних міських кладовищ – тих, які пам’ятали ще князів. Часто ті кладовища були просто покинутими місцями, з проваллями і дірками, з яких зяяли старовинні склепи місцевої еліти, монахів та іншого духовенства.

Звичайно ж, романтизовані мандрівники і дослідники минулого не могли стриматися від огляду цих луцьких кладовищ. Ми маємо чудовий збіг – один із таких цвинтарів з розритими склепами описаний в літературі і нанесений на привабливий кольоровий малюнок з панорамою міста середини ХІХ століття.

Яким Перлштейн – викладач Острозького дворянського училища, член солідної Київської археографічної комісії. Його фундаментальна праця «Луцк и его древности» стала однією з перших, адже видана в 1851 році у престижному виданні Імператорського московського товариства історії і старожитностей російських. Це Товариство було першим, яке почало досліджувати історію імперії. Автор розповідає про залишки цвинтаря Пречистенського монастиря, яке розташовувалося на Святій гірці (зараз це вулиця Гаврилюка, що тягнеться понад колишньою заплавою Глушця). Монастир був православним жіночим, діяв ще з часів Київської Русі. Перлштейн на кладовищі знайшов могили монахинь і міської знаті, а в них – вірші й написи на стінах склепу!

«Кладбище этой обители служило местом погребения православной луцкой знати. На нем и по сие время лежит надгробный камень известного благодетеля Луцкого братства Кандыбы. На этом камне написаны афув рок Мца ддн и следующие замечательные вирши:

О смерти ровенсмы в сердце жаломъ своим угодила.
Кдысме змылымъ малжонкомъ и шестьма дѣвокъ (?) разлучила.

На этом же кладбище уцелели пещеры или погреба, где хоронили монахинь. В Луцких актах 1664 г. под №29 заявлена жалоба игуменьи этого монастыря Ярмолинской, на какого-то Федора Волковича: за секретное его хождение в монастырь и попытки искушать монахинь». На стінах описаних печер були написи, але на той час їх уже важко було розібрати.
Пам'ятники і склепи пречистенського кладовища на Святій гірці в панорамі міста середини ХІХ століття. Автор малюнку - Петро Струков, заяким виконали хромолітографію у петербурзькій майстерні Бегрова і помістили в книгу «Памятники русской старины в западны
Пам'ятники і склепи пречистенського кладовища на Святій гірці в панорамі міста середини ХІХ століття. Автор малюнку - Петро Струков, заяким виконали хромолітографію у петербурзькій майстерні Бегрова і помістили в книгу «Памятники русской старины в западны

Вензель Петра І на Омелянику. Одним із перших «трендових» видань про історію наших місць був альманах «Кіевлянинъ». У першому ж номері 1840 року міститься праця викладача київського Університету святого Володимира (тепер це КНУ імені Шевченка) Василя Домбровського з короткою назвою «Луцк». Пізніше його прийняли у Копенгагенське королівське товариство північних антикварів. Домбровський описав історію міста і залишив один цікавий факт. У час виходу альманаху біля Луцька в селі Омеляник було старезне дерево, на якому ще зберігався висічений на корі знак, який начебто залишив Петро І, коли був у Луцьку на початку XVIII століття.

«Мы не расстанемся однако с этим городом не сказавши несколько слов об Омельяниках. Так называют прекрасную липовую аллею вблизи Луцка, по дороге во Владимир-Волынский. Некогда посреди этой аллеи стоял красивый домик, но теперь и следов его незаметно. В том домике проживал Петр Великий, находясь 1711 года в Луцке, для свидания с Августом II-м. В липовой роще, тогда еще густой, незабвенный Монарх искал прохлады в часы отдохновения, и тою-же рукою, которою воздвигал он громадное, величественное здание Империи, на одном из здешних дерев начертал он вензель свой и державной своей супруги. Вензель Преобразователя России еще доныне заметен», - писав Домбровський.

Катерина Велика подарувала євреям Малий замок. Оскільки знання про історію були ще слабо розвинені у той час, то іноді автори описували «факти», які потім були спростовані. Серед них – факт, що ніби Катерина Велика подарувала євреям Малий замок, хоча насправді це була давня синагога, збудована відповідною громадою. Попри наявність великої єврейської громади в Луцьку, у неї також не було відомостей про будівництво синагоги. Уже згаданий Лука Орда так писав про Малий замок.

«Здание, где теперь еврейская синагога, также входило в черту крепости, которая называлась «Малый замок». Это старинное здание кубической формы под плоской крышей с такой же четырехгранной башней более уцелело, чем Высший замок. По местным преданиям Екатерина Великая подарила его евреям».
Гравюра Веєрмана з синагогою у книзі з романтичною назвою
Гравюра Веєрмана з синагогою у книзі з романтичною назвою

Холерні поховання військових Угорської кампанії. Коли будувалася Феодосіївська церква, що на Володимирській, то у періодичному журналі «Волинські єпархіальні відомості» протоієрей Костянтин Максимович опублікував невелику статтю про історію місця, в якій розповів про поховання військових, які померли від холери.

«Храм построен на могилах славных гренадер. В 1848 г. гренадерский корпус, направляясь в Венгерскую кампанию, странно пострадал от губительной болезни «холеры» - по 8-10 человек клали в одну могилу … не только в Луцке, где временно стоял корпус».

Кам’яний стовп на місці смерті князя. У 1868 році почав видаватися перший том із серії «Памятники русской старины в западных губерниях». Перші частини були присвячені Волині. У них містяться дуже цікаві хромолітографії, а також кілька забутих фактів. На Градній горі біля східної околиці тодішнього Луцька, поруч із монастирем бернардинів, стояв кам’яний стовп, який символізував місце загибелі князя Андрія Боголюбського. Насправді це не зовсім точне місце. Пізніше дослідники шукали й так і не знайшли, де загинув князь. Місце зі стовпом мало, як вважалося, язичницьке призначення в дохристиянські часи.

«Пришлось князю Андрею Боголюбскому выдержать венгерцев, поспешивших на выручку осаждаемого им Луцка, и когда неприятелям удалось овладеть его станом, он успел спастись через болото р. Стыри, благодаря быстроте и силе своего коня. Еще и теперь виден на противоположном берегу р. Стыри, близ Бернардинского костела, каменный столб, с которым местное предание связывает то место, куда конь Боголюбского вынес своего всадника.»

Луцьк – католицький центр Південно-Західної Росії. Волинський край переживав переломні історичні події, які кардинально впливали на його подальшу долю. Тому ця історія має, так би мовити, кілька «цивілізаційних кругів». Один із них – латинський. Ідеться про час, коли Волинь перебувала «в орбіті» католицької Європи. Це XIV-XVIII століття.

З початку XVII столітті в Луцьку будувалося багато католицьких храмів, засновувалися монастирі різних орденів, їхні шпиталі, освітні і господарські заклади. І хоча у ХІХ столітті майже всі вони занепали, проте католицька атмосфера минулого ще добре відчувалася. Це передав статський радник, предводитель дворянства Луцького повіту і член Луцького братства, письменник Олексій Мердер. У своїй праці «Древности Луцка и его прошлое» він пише про те, що навіть у ХІХ столітті Луцьк вважався католицьким центром всієї Південно-Західної Росії.

«…Гордо возвысились иезуитский коллегиум, римско-католические кафедральный костел и десяток прекрасно обставленных и обслуживаемых мужских и женских монастырей. В 1831 году, ко времени польского мятежа, в городе существовало еще 5 латинских монастырей: Бернардинов, Бонифратром, Доминиканцев, Кармелитов древних правил и Тринитаров. Если принять в соображение, что к тому времени, из прочих городов края в Каменец Подольском было три, в Изяславе, Владимире, Староконстантинове, Виннице и Баре по два, а в прочих местностях не более, чем по одному монастырю, – станет ясным, что Луцк является наиболее значительным жизненным центром католичества всего Юго-Запада России, каковым оффициально почитается, впрочем, и по сей день».
Настінні зображення деяких католицьких храмів Луцька у ризниці собору Петра і Павла
Настінні зображення деяких католицьких храмів Луцька у ризниці собору Петра і Павла

Шляхетська забудова. У ХІХ столітті в Луцьку ще були гарні будиночки, які збереглися з давніх часів від багатих власників. Найбільше таких було в районі замків. Але також вони стояли і по місту й у сусідніх селах. Художник і дослідник пам’яток, випускник Петербурзької академії мистецтв Георгій Лукомський написав зовсім невелику брошуру про замок Любарта. У ній серед кількох цікавих фактів, є згадка про ці садиби.

«В 80-х годах (ідеться про 1880, - О.К.) к замку снаружи, почти вплотную, примыкали славные старинные дворики с гонтовыми двухярусными крышами и крылечками на колоннах. Теперь их уже нет; возникли новые дома, крытые железом».

Загадкові графіті на стіні синагоги. «Малий замок» не давав спокою дослідникам. Історія споруди була окутана легендами, «преданиями», чутками, проте виглядала дуже старою і ще більше додавала цікавості. Ми і сьогодні точно не знаємо, що саме було на місці будівництва синагоги у 1620-х роках і наскільки старими є залишки попередньої споруди. У ХІХ столітті один історик бачив напис, який давав можливість віднести святиню до XV століття.

Володимир Антонович був етнографом, академіком і професором Київського імператорського університету святого Володимира. Він описав побачений ним напис на камені синагоги у 1885 році. Проте більше її ніхто не описував і її походження встановити не вдалося, як і знайти сам напис.

Могила Любарта була у замку Любарта. У ХІХ столітті лучани знали, де був похований князь, з діяльності якого в місті виник мурований замок. Його могила знаходилася в замку. Ось як про це писав уже згадуваний Лука Орда.

«Это священное место находилось в полном пренебрежении до 1892 г., в каковом году, к 11-му Мая, ко дню празднования 900 лет учреждения православной кафедры на Волыни, оно ограждено тумбочками и поставлен крест на том месте, где был похоронен Любарт».

Під хрестом була табличка з написом: «Мъсто храма Св. Іоана Богослова и тутъ погребены: Любартъ Гедеминовичъ 1324–1386 г. сын Любарта Дмитрій Любартовичъ 1383 г. и Свидригайло Ольгердовичъ 1452 г.».
Символічна могила Любарта у замку на поштовій листівці початку ХХ століття
Символічна могила Любарта у замку на поштовій листівці початку ХХ століття

Накормити чверть міста з нагоди відкриття каплиць. Наприкінці ХІХ столітті відновилося давнє Луцьке братство. Метою організації була підтримка і розвиток православ’я та піклування за пам’ятками православного минулого міста. Члени товариства встигли зробити немало. Серед різних справ – відкриття двох капличок в один день: Іверської та П’ятницької. З цієї нагоди вирішили дати обід для православних міста. Як це було, описали у «Волинських єпархіальних відомостях» 1894 року.

Процесія готувалася велика. Ікони з Москви везли «екстреним» потягом. На станцію Луцьк заздалегідь мала прибути делегація з військових, громадськості та духовенства. Далі хода рушила в собор на службу, тоді – до каплиць.

«В процессии от железнодорожного вокзала до собора будут участвовать войска с музыкою, ученики местного городского и окрестных сельских училищ с учителями – каждая школа со значком, – представители сельских обществ, сельские старосты, волостные старшины и т.п., луцкий городской голова с гг. гласными христианского вероисповедания, хор певчих луцкого православного Крестовоздвиженского Братства, дети обоего пола, мальчики и девочки с цветами, дамы в праздничных нарядах и с букетами. Икону Иверской Божией Матери будут нести дамы в белых одеяниях, а иконы святителей московских и св. Радонежского – братчики и горожане по усердию.

Кружок местных дам готовит достойные для ожидаемых святынь украшения, в виде изящных рукоделий, дорогих вышиваний, полотенец, букетов. …Духовное торжество предполагается завершить торжественным салютом из пушек. Затем имеется в виду устроить обед для народа, приблизительно на четыре тысячи человек, а для почетных гостей и для братчиков – обед в зале Благородного Собрания по подписке.»

Замок Любарта зберігся через технічну помилку. У 1863 році В’їзну вежу замку і шматочок стіни біля неї продали на аукціоні за 373 рублі. Передбачалося, що її розберуть, а отримані матеріали пустять на міські потреби: замощення вулиць, мурування будинків. Ситуацію з «технічною помилкою» описав згадуваний Олексій Мердер.

«Главный начальник края изъявил, было, согласие и послал в столицу сообщение о том, что не встречает препятствий сносу башни, но, к счастью, Его Высокопревосходительство обуяло сомнение. Губернатору поручено удостовериться, действительно ли столь ветхи башня со стеною. На место командированы начальник Строительного отделения Губернского Правления с тремя техниками. Результат осмотра получился неожиданный: в июне 1866 года начальник губернии донес, что башня не представляет никакой опасности, исправление ее не вызовет никаких затруднений.

Техники, в заключении своем, высказали, между прочим: «ламать такую постройку было бы техническою ошибкою». Торги были отменены, и, хотя обыватели города и отказались от предложеннной им складчины на покрытие расходов на ремонт древних сооружений, таковой осуществлен, хотя и значительно позже, на казенный счет, при Генерал-Адъютанте А. Р. Дрентельне».
Замок на гравюрі Веєрмана з книги
Замок на гравюрі Веєрмана з книги

Забута домініканська традиція: сідло у вікні монастиря. Згадуваний Яким Перлштейн у своїй ранній праці з історії міста «Луцк и его древности» описав одну цікаву традицію, якої дотримувалися ченці луцького монастиря домініканців. Він розташовувався на вулиці, що вела від майдану Ринок до моста і переправи через Стир (тепер Драгоманова). Найдавніший католицький монастир міста був мурованим і мав оборонне значення.

«Обычай, долго соблюдавшийся у тамошних ксендзов этого ордена – выставлять на окнах рефектора (трапцы) седло, существовал в память того, что Доминиканцам в Луцке отдан был двор (вероятно конюшенный), в коем в верхнем этаже жили князья, а в нижнем помещалися княжеские лошади».

Рефектар – монастирська трапезна.

Християнську святиню розібрали євреї. Давній храм Луцького братства був цінним, з архітектурної точки зору. Проте історична доля його була сумна – церкву продали євреям, які майже повністю розібрали святиню. У вже згадуваній книзі-альбомі «Памятники русской старины в западных губерниях» автори описали, як так сталося.

«В 1864 году, вследствие настоятельного со стороны гражданской власти требования о немедленной разборке этих развалин, в предупреждение опасности от их падения, местная волынская духовная консистория, не имея средств приступить к разборке здания хозяйственным способом, нашлась вынужденною продать его с торгов, и еврей купил его за весьма ничтожную цену, 500 р. Грустное впечатление на народ от разломки евреями столь драгоценного памятника православия побудило Министерство Внутренних Дел уничтожить эту продажу, с вознаграждением купившего здание денежною сумою. Однако пока шла переписка евреи успели воспользоваться временем для сломки главного купола и трех стен церкви и увезти большую часть добытого материала. Ныне от Крестовоздвиженской церкви остается нетронутою одна алтарная часть».

Це насправді дуже повчальна історія і для нас сьогоднішніх. Якщо розглядати поведінку оремо взятої сторони, то кожна з них начебто була виправданою. Влада наполягала на розібранні мурів в цілях безпеки. Консисторія не могла утримувати їх і була змушена продати. Покупці-євреї мали законне право робити з купленими мурами будь-що. Але усі разом ці сторони виявилися абсолютно не праві історично: цінної пам’ятки просто не стало. Урок у тому, що у сфері культурної спадщини ніколи не можна обмежуватися формальною правотою, адже у більших, ніж власні, масштабах це дасть найгірші результати.
Те, що залишилося від православної перлини Волині. Гравюра Адта з книги
Те, що залишилося від православної перлини Волині. Гравюра Адта з книги

Найбільша споруда Луцька ХІХ віку. Аполоній Сендульський – волинський священик і дослідник, випускник Волинської духовної семінарії. Написав не один десяток статей з історії різних міст краю. Багато його матеріалів містяться у «Волинських єпархіальних відомостях», популярному періодичному виданні. Про Луцьк він написав два матеріали у 1872-1874 роках. Не можна оминути увагою його опис найбільшої будівлі Луцька доби романтизму. Це – військовий госпіталь на Красному, на будівництво якого витрачали матеріал із розібраних святинь міста. Тут лікували різноманітних військових, які брали участь в різних війнах Російської імперії. Тут же була частина і для лікування уже згадуваних холерних хворих, яких ховали неподалік.

«Один только военный госпиталь, находящийся за городом на возвышенном берегу Стыра придает Луцку вид величественный и благообразный. Это громадное здание, построенное около 40-х годов настоящего столетия действительно поражает взоры путника своею величественностию и благолепием, - тогда как Луцк представляет одни только развалины, которые наводят мрачные думы и заставляют каждого вспомнить былое»…
 Військовий госпіталь на поштівці. Зображення з Польської національної бібліотеки
Військовий госпіталь на поштівці. Зображення з Польської національної бібліотеки


* * *
Таким сумним висновком завершує Аполоній Сендульський свій огляд міста Луцька і наш перелік цитат авторів ХІХ століття. Уже в той час Луцьк був дуже занепалим і відсталим містом. Як пише автор в цій же праці, якби хтось захотів поставити у місті пам’ятник на тому місці, де було якесь лихо, що негативно вплинуло на Луцьк, то місто би перетворилося на суцільне кладовище. Хороше порівняння, яке ілюструє невеселе становище Луцька у ХІХ віці.

Проте це ж у тому числі саме покоління Сендульського доклало до цього руку. Описаних вище прикладів, як із церквою Луцького братства, було безліч. Тодішні мешканці не могли втримати ані православних святинь, ані тим більше католицьких, які вони майже всі розібрали «під нуль». Більшість російськомовних авторів хоч і не любили Луцька часів Речі Посполитої, а все ж називали його «ключем всієї Волині», гарним і величним містом, яким воно було ще від часів князівських.

Усе ж Луцьк ХІХ століття має свою незабутню й оригінальну атмосферу. Таке собі повітове єврейське місто православної Російської імперії з католицькою спадщиною і князівськими похованнями. Це час, коли минуле стало свого роду еталоном, до якого все рівнялося, певним містилищем цінностей. Самобутній відтинок історії, який розкриває купу діамантів і навіть «історичних правд» усім, хто захоче в нього зануритися. І велику роль у цьому зіграли названі і ще не названі автори. Поза увагу залишилася когорта польськомовних джерел і авторів. Та це зовсім окрема розповідь.

Олександр КОТИС.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Лучанка Сьогодні 11:58 відповісти + 3 - 0
Ігор Петрович ! Вітаємо Вас із днем народження ! Бажаємо вам міцного здоров"я, сімейного затишку, нових задумів, виведення Волинської області в лідери по Украні. Адже наша волинь така багата ! Ми завжди будемо Вас підтримувати.

Ас Сьогодні 15:08 відповісти + 4 - 0
Бажаю триліон доларів і посаду президента

АССА Сьогодні 16:57 відповісти + 0 - 0
А хто-то такенький крайній справа на фото примостився7

примостився (на модерації) Сьогодні 22:12 відповісти + 0 - 0
А то-хто головний ідеолог ПАРТІЇ РЕГІОНІВ на Волині партайгеносе :-: САША КУРИЛЮК ! ! !
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні новини
Таємниці та загадки Луцька: що приховали дослідники ХІХ століття. ФОТО
10 грудня, 2015, 17:16