У пам’ять про Героя: лучанин Юрій Оніщук

Лучанин Юрій Оніщук, який загинув у боях поблизу Іловайська на Донеччині, служив механіком-водієм розвідувального зводу.

Хлопця батьки назвали на честь дядька, який загинув в армії, - пише Наталія Кравчук на шпальтах видання Вісник і К.

Лучанка Тетяна Расказова втратила на війні сина Юрія – хлопець не вийшов з Іловайського котла. Мав лише 24 роки.

«Він у нас змалку був дуже напористий. Все його цікавило. Як що задумав – завжди доводив до кінця. Старався бути попереду всіх. І дуже спорт любив», - згадує жінка.

Хлопця назвали на честь дядька, який служив у ракетних військах і помер від променевої хвороби у двадцять років

«Мій Юрчик закінчив дев’ять класів у п’ятнадцятій школі, далі навчався у Вищому професійному училищі будівництва й архітектури за спеціальністю «муляр, штукатур, плиточник-лицювальник». Він планував поїхати на заробітки в Чехію, де живе його батько. А не пускали за кордон, поки не кінчить військову службу. Пішов в армію. Відслужив у «Десні», де був на посаді механіка-водія розвідувального взводу, повернувся – відразу закордонний паспорт зробив. Але сталося так, що батько не встиг вчасно підготувати йому всі документи для виїзду, і Юрчик став шукати роботу тут», – розповідає жінка.

Хлопець якийсь час працював у Києві, однак невдовзі повернувся додому, в Луцьк. Тут працював охоронцем у клубах та ювелірних магазинах. А перед війною навіть у ляльковому театрі – їздив з іншими акторами по Україні.

Перша повістка юнаку прийшла 5 квітня 2014 року. Він саме був на роботі.

Рідні хотіли покласти Юрія в ліканю, але він відмовився. «Якщо не я, то хто?» - сказав тоді він.

Хлопець потрапив у 51-шу бригаду. На війні згубив хрестика.

«Але там, на передовій, були капелани. То синові дали чотки з хрестиком. Він з ними не розлучався, носив завжди при собі. З ними і загинув. Я поклала їх у домовину», - згадує мама бійця.

Вона також розповіла: «Це була перша хвиля мобілізації. «Мамо, в нас техніка вся іржава, розпадається, їдемо – на ходу збираємо», – розповідав Юрчик, коли вони з хлопцями виїхали з Володимира. Кажу, все буде добре, не переживай. Ми всі старалися його підтримати. Але на душі було дуже неспокійно. Одяг передавали. Та поки доїхав комплект, виявилося, що він уже завеликий, бо Юра, як йшов, носив 50-й розмір, а потім дуже схуд. Бронежилета він не мав. Але ніколи через це не засмучувався. Хлопці казали, що син був «грозою сепаратистів», тому дали йому позивний «Лютий».

Рідні молилися, аби Юрій Оніщук вцілів на війні.

«Був серпень. Якось син дзвонить і питає: «Мам, правда, зі мною нічого не станеться? Правда, я не загину?» І за все пробачення просив. Підбадьорювала його, як могла. Важко було знайти потрібні слова, щоб не виказати свої переживання. А потім був День Незалежності. В Києві – парад. А наші хлопці стояли під Іловайськом беззахисні під кулями. Якби ту техніку хлопцям туди, на передову. Може, і дали б ворогу відсіч. Дзвоню Юрчику зранку і чую залпи. А він мені: «Тут нічого страшного нема, все спокійно». На душі було дуже тривожно. Потім ще бабусі казав, що йому від тої стрілянини голова болить. А ввечері зв’язок з ним обірвався. Ми дзвонили знову і знову, ніхто трубки не брав. З’явилося відчуття, що сталося горе», - згадує зі сльозами на очах Тетяна Расказова.

«Юрчик загинув 25 серпня. Хлопці розказували, що він з товаришем побіг гасити машину, яка горіла, і їх «Градом» накрили. Приїжджав командир на кладовище. Сказав: «Таких синочків, як ваш, одиниці… Це справжній герой», - додала вона.

Хлопця посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Його маму – церковною медаллю «За жертовність». Вона віддала Україні найдорожче, що мала.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!