«Ми не могли повірити, що так буває». ЖІНКА З ЛУЦЬКА БЕЗОПЛАТНО ПРИХИСТИЛА ДЕКІЛЬКА СІМЕЙ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

«Ми не могли повірити, що так буває». ЖІНКА З ЛУЦЬКА БЕЗОПЛАТНО ПРИХИСТИЛА ДЕКІЛЬКА СІМЕЙ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
«Добре, що ви прийшли, бо про таку людину, як Оксана, мають знати всі. Про таких треба кричати на весь світ», – з такими словами нас, журналістів Інформаційного агентства ВолиньPost, зустрічають на подвір’ї будинку, що на вулиці Огієнка, 15 у Луцьку.

У мирний час це був затишний гостьовий будинок, де надавали послуги проживання. Сюди ми прийшли, аби познайомитися з його власницею та мешканцями – декількома сім'ями, які були змушені тікати з-під обстрілів і для яких Луцьк , як вони самі кажуть, став другим домом. Це сталося завдяки людині, яка огорнула їх затишком і любов’ю – Оксані Андрухненко, власниці «Кутового будинку».

До 24 лютого пані Оксана селила тут здебільшого людей, які приїздили в Луцьк у відрядження. Тепер же це місце схоже радше на великий дім, де живе одна велика сім’я. Так, власне і є. Тут – усі разом їдять, кавують, ходять на прогулянки і екскурсії. Тут усі все роблять разом, хоч кожного привів сюди окремий особистий біль.




«Сім'я. Огієнка, 15»



Із людьми, які знайшли прихисток у будинку пані Оксани, спілкуємося у альтанці у дворі. Жінка скромно пропонує поспілкуватися з мешканцями, а сама йде займатися хатніми справами.



«Ми – частина «Сім'ї. Огієнка, 15», – починають розповідь наші співрозмовники. Так називається їхній чат у телеграмі. У ньому – всі, хто тут досі живе, і ті, хто вже поїхав додому в Київ, Ірпінь і інші вже відносно безпечні регіони України. Ранки у цьому чаті починають словами господарки будинку: «Доброго ранку, сім'я». А далі зазвичай продовження: «Сьогодні ми йдемо…» та опис , так би мовити, «культурної програми».

Першими свою історію порятунку від війни і приїзду до Луцька розповідає сім'я лікарів зі Слов'янська Донецької області – Людмила Іванівна та Валерій Дмитрович Адарічеви. Тут вони – зі своїми онуками Ванею та Іллею, а також подругою сім'ї, теж медиком Тетяною Неклюдовою.



У Слов’янську Людмила Адарічева майже 35 років працювала дитячим лікарем, останніми роками – завідувачем педіатричного відділення. Її чоловік – завідувач амбулаторії, а подруга – медичний директор обласної лікарні. Спочатку усі вони виїхали зі Слов'янська до Києва, а згодом – до Луцька.

Людмила Іванівна починає розмову чистою і дуже красивою українською:

«Я – українка по своїй природі. І сподіваюся, що повернемося ми в український Слов’янськ. Зараз на душі – неспокій, бо довелося покинути все, чим жили. Лікарня у нас – дуже велика. Відділення моє теж – на 60 ліжок. Там – великий колектив, 60 людей. Всі ми були командою, друзями, бо працювали разом багато-багато років. І всі роз’їхалися. Ми підтримуємо зв'язок і дуже хвилюємося один за одного і за своє місто. Зараз там тривають важкі бої».



Жінка розповідає, як 24 лютого прокинулася від того, що почула декілька страшенних вибухів: «Я увімкнула світло по всій квартирі, розбудила чоловіка і кажу: «Почалося». Не знала, що робити, бігала по квартирі. Зрештою, запропонувала одягатися і збирати тривожну валізу».

«Я заперечував», – додає збоку її чоловік Валерій Дмитрович. До останнього, каже, не вірив у початок великої війни.



Згодом дізналися про обстріли у Києві, де жили їхні діти і онуки.

«Ми з розуму сходили через те, що онуки були в небезпеці. Ми з ними – дуже близькі. У нас вони проводять дуже багато часу. Ми просили дітей виїхати. Але вони – теж лікарі, працюють в інституті. Не могли одразу все кинути і виїхати. Тому спочатку просто змінили квартиру. А потім вони поїхали до Луцька. Тут їх прихистили друзі, прийняли дуже гарно і людяно. Віддали для проживання свою квартиру, діти сплачували лише за комуналку», – розповідає Людмила Адарічева.

До Києва зі Слов’янська подружжя Адарічевих та їхня подруга Тетяна Неклюдова виїхали вже тоді, коли артобстріли вдома суттєво посилилися. А через деякий час вирішили їхати до Луцька, де вже тоді були діти з онуками.

Шестирічний Ілля Адарічев пригадує: «Вночі батьки проснулися, бо був дуууууже-дуууууже гучний вибух. Я злякався. Це була ППО». Бабуся і дідусь, посміхаючись, запитують, чи він знає, що таке ППО. Той знизує плечима. Бабуся пояснює: «Це наші захисники тебе берегли, тому збивали в небі все погане».



Його 12-річний брат Іван теж запам’ятав ранок 24 лютого на все життя:

«Я цього взагалі не чекав. Перед тим був звичайний день в школі. Вранці я прокинувся, у квартирі – якась метушня. Здивувався, чого мене не збудили до школи. Мама каже: «Почалася війна». Я вухам своїм не повірив. Згодом почув вибух. Це був шок. Було дуже страшно і не розумів, що робити.



Майже весь день ми сиділи в коридорі. Мама намагалася нас підтримати, робити вигляд, що все так, як завжди. Під звуки вибухів готувала нам млинці, а ми сиділи у коридорі. Вночі я максимально боявся лягати, не міг заснути».

Хлопець додає, що їхня квартира – на сьомому поверсі, й згодом їх прихистив у себе знайомий, який жив у закритому комплексі на нижчих поверхах й мав надійне укриття.

«Ми робили невеличкі набіги до нашого дому, щоб забрати речі. Під час одного з таких набігів я розвішував вдома білизну – і тут почалося. Пролунали дуже сильні вибухи. Ми сиділи в коридорі. Коли вибухи закінчилися, вийшли. Всю територію, яку видно з вікна, оповив чорний дим. Більше я на ті набіги не ходив взагалі», – розповідає Ваня.

Згодом батьки прийняли рішення їхати з дітьми до друзів в Луцьк. А через деякий час із Києва сюди виїхали і бабуся з дідусем. Саме друзі дітей і порекомендували старшим Адарічевим звернутися до Оксани, бо чули, що жінка допомагає переселенцям із прихистком.

Коли приїхали у будинок на Огієнка, 15 тут вже жили люди з регіонів, де йшли жорстокі бої – Ірпеня, Харкова, Києва, Сєвєродонецька.

«В якийсь період нас тут було 23 людини. Зараз залишилося 12. Інші вже поїхали додому. Ми кожного проводжали зі сльозами. Бо вже стали рідними. Для кожного Оксана знаходила такі щирі слова, які розчулювали.
Тут, у будинку Оксани, ми без перебільшення здобули другий дім, хоча дуже хочемо додому», – каже подруга Адарічевих Тетяна Неклюдова.



У таку безкорисливість людських вчинків, яку побачили від Оксани Андрухненко, кажуть переселенці, спочатку навіть не могли повірити.

«Ми не могли повірити, що так буває, що людина може просто, не беручи грошей, прихистити інших людей. Ще й таку кількість. Ми всі дуже хвилювалися, що не маємо змоги платити за житло, бо втратили заробіток. Але Оксана сказала кожному: «Заробляти будемо після війни». До того, як потрапити сюди, ми спочатку приїхали на іншу квартиру у Луцьку.

Телефоном ми сказали, що їдемо з Києва. Бо ми і справді їхали з Києва, де були деякий час. Ми поселилися. Коли власниця квартири побачила у наших паспортах, що ми зі Сходу, вона зреагувала дуже неприємно. А наступного дня подзвонила нам і сказала: «Протягом години вибирайтеся». Нас це тоді дуже розчарувало і засмутило.

Але потім у нашому житті з'явилася Оксана. З кожним днем ми відкриваємо її для себе все більше і більше. Що далі, то її гарні людські якості відкриваються все більше. І я розумію, що це дуже щиро. Особливо багато уваги зараз потребують діти. Вона з ними багато говорить, влаштовує їм дозвілля, пригощає, ніколи не дратується. Та і про нас вона дбає з великою турботою, увагою, продумує все до найменших деталей.

А яка красива жінка… В неї можна навчитися всьому – смаку, догляду за собою, хорошим манерам. Це все я кажу дуже щиро. Я не знаю, чи є ще такі люди», – розповідає про господарку будинку Людмила Адарічева.

Її подруга Тетяна Неклюдова додає, що пані Оксана – дуже багатогранна особистість, якій властиве вміння знайти підхід абсолютно до кожного:

«Коли ми приїхали, вона сказала: «Два дні просто відпочивайте, відходьте. А потім розберемося». Ми не розуміли, як маємо далі жити. Але згодом побачили, що в її особі ми здобули підтримку, допомогу і надійного друга. У неї все ладиться, все виходить. До неї все добре ніби «прилипає» через те, що вона сама така. Це неймовірна людина, справді».


«Якщо ангели існують, то ця людина – їхній представник на Землі»



До розмови приєднуються харків'янка Ольга Ксензюк із дочкою Ксенією. Зараз вони – усміхнені та щасливі, наскільки це можливо у цій ситуації. Натомість той день, коли долею випадку потрапили до будинку Оксани, та декілька наступних вони обидві ледве пам'ятають.



У Луцьк Оля з донькою приїхали 6 березня, здолавши шлях з Харкова до нашого міста за 4 дні. Шлях, у якому не було кінцевої точки, тільки мета – втекти від обстрілів. Підсіли, пригадує Ольга, у автівку до чоловіка, який їхав до дочки в Польщу. А де зупинитися – навіть не уявляли.

«Ми виїжджали у день активних обстрілів. Було дуже страшно. Стояли у величезних заторах. Їхали перебіжками, перечікували ніч, а вранці їхали далі.

Чим ближче під'їжджали до кордону, тим більшою була моя паніка. Бо я знала чітко, що категорично не хочу за кордон. При одній лише думці про це повний внутрішній протест. Чоловік, який нас віз, зупинився в Луцьку. І у мене було 5 хвилин, щоб вирішити – лишатися тут (у місті, в якому ніколи не була і не знаю жодної людини) чи їхати в Польщу, де теж не було ніяких чітких перспектив чи визначеного місця.

Ці 5 хвилин, поки я думала, я запам’ятаю на все життя. Здавалося, немає нічого страшнішого за ці 5 хвилин. Невідомість, відчай, усвідомлення критичності ситуації.

Дорогою я написала знайомій з Харкова, спитала, чи є хтось у Луцьку. Вона скинула номер Оксани. Я подумала, що це номер волонтерів. Був вже майже вечір, я подзвонила їй і кажу: «Допоможіть мені доїхати до Хмельницького». Там зупинилися деякі мої знайомі з Харкова. Оксана почула, що я у повному відчаї і розгубленості. Вже тоді вона вирішила готувати для нас кімнату. Але нам сказала: «Я все допоможу, перевезу. Але давайте спочатку заберу переночувати».

Як я сюди приїхала, як заходила в будинок, нічого не пам'ятаю. Повна прострація. Перші два дні ми з дочкою взагалі не виходили з кімнати. Я як лягла на ліжко в спортивному костюмі, в якому приїхала, так і лежала. Накрилася курткою і дивилася в стелю. На другий день Оксана прийшла і каже: «Спочатку приходиш до тями, а тоді приймаєш рішення. А тобі допоможу, яким воно не було. Я далі сиділа в кімнаті, а Оксана просто приносила чай і їжу».

Через деякий час Ольга з Ксенією таки почали адаптовуватися. А Оксана запропонувала лишитися поки жити у неї.

«Перше, що я на це сказала, це було питання про оплату за оренду житла. Я розуміла, що не потягну. Оксана сказала: «Ці питання зайві. Скільки треба – стільки живете».

Ще днів три я ходила і думала, що це якась підстава, що так не буває. Пам’ятаю, іду повз меморіал і думаю: а раптом мені через тиждень рахунок виставлять, чим буду оплачувати? Але з часом я зрозуміла, що Оксана справді така є – безкорислива і готова ділитися з іншими всім, що у неї є.

Вона враховує всі наші побажання навіть в їжі, зважає на всі дрібниці. Навіть те, що хтось, наприклад, не їсть цибулю. А як смачно вона готує, як гарно і зі смаком вміє оформити стіл. Для нас Оксана завжди дістає найгарніший посуд. Це людина, яка реально готова віддати людям все найкраще, що в неї є.

Те, якою турботою вона огорнула мою доньку, заслуговує найкращих слів. Вона зрозуміла, що Ксенія любить тварин. Давала їй можливість проводити час то з кроликом, то з папугою, то з котами. А тепер найкращий друг Ксенії – це пес доньки Оксани Тофік».



«Я з ним багато часу проводжу. Вже й дня без нього не уявляю», – каже дівчинка. Наразі вона онлайн закінчує другий клас. У третій сподівається піти вже у свою рідну школу в Харкові.

«Я ніколи в житті раніше не зустрічала настільки світлих людей. Якщо ангели існують, то ця людина – їхній представник на Землі. Наскільки тепло вона нас тут прийняла всіх, наскільки огорнула своєю любов’ю кожного. Про неї хочеться говорити добрими словами від щирого серця», – каже про пані Оксану Оля.

Валерій Адарічев додає, що вони спілкуються з іншими переселенцями. Тож знають і про умови, в яких декому доводиться жити, і про ціну за оренду втридорога.

«Вчора бачилися з іншими переселенцями, то різні історії розказують. А ми тут, в Оксани, як в казці. Нам тут чудово, болісно тільки від думок про те, що в Україні – війна. Кажуть, що чудес не буває, але виявляється, що бувають. Їх творять такі люди, як Оксана. Але найкраща дорога – це дорога додому. Тому ми таки віримо, що зможемо повернутися в свій дім. Хоча зараз навіть не можемо бути впевнені, що він цілий», – каже чоловік.

Не знають, чи їхній дім вцілів і Олена і Віктор з Сєвєродонецька, які змогли вирватися з охопленого ворожим вогнем міста разом з котом.



До Луцька вони приїхали 9 березня, також провівши в дорозі 4 дні.
Були дні, коли за добу проїжджали тільки 70 кілометрів. Сюди ми теж потрапили випадково, бо теж не мали кінцевої точки. Спочатку нас «кинули» з житлом, про яке ми заздалегідь домовилися. А потім хтось зі знайомих дав адресу Оксани», – розповідає Віктор.

«Ми приїхали сюди вже ввечері. Нам одразу сказали: зараз погодуємо, поселимо. Ми з тієї пекельної дороги як в тумані були, величезними очима на все це дивилися. А потім декілька днів просто відходили емоційно.

Зараз Сєвєродонецьк – у центрі пекла війни. Деякі райони міста повністю знищені. Ми навіть не знаємо, чи не розбомбили ще нашу квартиру», – продовжує розповідь чоловіка Олена. Зв'язку у місті майже немає, тож зідзвонитися із тими, хто лишився, практично неможливо.

«Максимум і дуже рідко – це слово «Живі». А тепер і цього достатньо», – каже жінка.


«Луцьк – мій другий дім»



Аби люди, які змушені були покинути рідний дім, почували себе у Луцьку не чужими, Оксана Андрухненко не лише забезпечує їм комфортний та затишний побут, але й влаштовує цікаве дозвілля, допомагає із всіма бюрократичними моментами, оформленням документів тощо.

Щоб зробити своїм мешканцям приємний сюрприз, пані Оксана подарувала усім футболки із зображенням замку Любарта та надписом «Луцьк – мій другий дім».

Футболки одягають на спільні прогулянки і мандрівки, на дні народження, кожен з яких скромно святкують у своєму вже рідному дворі «Кутового будинку» та інші свята. Кожен цю річ береже, бо хоче забрати з собою на добру згадку.

Майже щонеділі «Сім'я. Огієнка, 15» відвідує певні локації. Їздили, розповідають, на тюльпанове поле, ходили у замок Любарта, у підземелля, в парк тощо.



«Оксана докладає максимум зусиль, щоб нам було цікаво, щоб ми дізнавалися історію Луцька і Волині. А який вона має підхід до наших дітей… Вони всі її обожнюють – і Іллюша, і Ваня, і Ксеня. Вона їх до всього задіює, бере із собою, зацікавлює», – каже Людмила Адарічева.



Ці слова підтверджує і її онук Ваня:

«Нас тут так гарно зустріли. Ми вже обходили весь Луцьк. Мені максимально сподобалося це місто. І це завдяки Оксані і її дочці Агнесі. Я їм дуже дякую за ту увагу, яку від них отримую» .

Хлопець пригадує: у перші дні після переїзду з Києва до Луцька було дуже сумно і ніяково.

«У Києві я дуже цікавився культурою графіті. Вже навіть малював. Але тренувався ще не на стінах, а лише на папері. Я планував вже перейти на стіни, але почалася війна. І довелося приїхати до Луцька.

Як тільки ми з батьками приїхали в чуже місто, я відчував, як бракує мені спілкування, соціалізації. Ми ходили по Луцьку і я бачив графіті одного райтера. Це – Роман Чуб (нікнейм – Ekler). Його роботи мені дуже сподобалися. Я знайшов його в інстаграмі, написав, і він мені відповів. Почали спілкуватися. Він мені багато в чому допоміг. Завдяки його графіті я знайшов свій стиль, удосконалив свої скетчі, суттєво покращився мій настрій. Я йому дуже дякую за це.

Коли ж ми вже переїхали до бабусі і дідуся, то тут я вже просто отримав захват від Луцька. І місто, і люди, які нас тут прийняли, мені максимально подобаються. Луцьк мені реально став другим домом», – каже Іван.

«Ваня навіть каже, що не хоче до Києва», – посміхається його бабуся Людмила Іванівна.

«А я хочу до Билбасівки», – вигукує на це його молодший брат Ілля.
Билбасівка, пояснює Людмила Іванівна, – це селище міського типу під Слов'янськом, тут Ваня і Ілля проводять дуже багато часу, коли приїжджають до бабусі і дідуся на Схід України.

До слова, подружжю Адарічевих довелося втікати від війни і залишати Слов'янськ вже вдруге. Вперше – у 2014 році. Слов'янськ став першим містом в Україні, яке захопили російські диверсійні групи під час війни на сході України. Бої були і під самою Билбасівкою. У липні того ж таки 2014 року Слов’янськ та околиці звільнила українська армія.

«Це все почалося тоді 12 квітня. Ми тривалий час залишалися вдома. А 25 травня ми виїхали у Донецьк. Жили тоді у Донецьку в дітей, які через деякий час виїхали в Київ. Теж тікаючи від війни. Ніхто не думав, що таке може бути знов. Та й не таке, а в сотні разів гірше. Зі звірствами, які не вкладаються в голові», – каже Валерій Дмитрович Адарічев.


«Інакше і бути не могло. У людей – біда»



На завершення гостин у «Кутовому будинку» все ж спілкуємося із його господаркою – Оксаною Андрухненко та її донькою Агнесою. Обидві живуть тут зараз разом з усіма.



Спочатку цей будинок сім'я будувала для себе, маючи надію жити тут разом із донькою та сином, а потім – і з їхніми сім’ями. Але згодом переобладнали чималий будинок під гостьовий будинок з можливістю надання послуг з проживання.

У розмові пані Оксана – скромна і небагатослівна. Каже, багато хто чомусь дивується, як вона вже стільки часу надає житло для переселенців і не бере за це грошей.

«А мене дивують такі питання. У мене була можливість поселити в своєму будинку людей, а у них не було можливості заробляти і отримувати гроші. То які ще можуть бути запитання?

Інакше і бути не могло. Коли людина приїжджає у чуже для себе місто, коли вона лишає вдома все, коли у неї очі, повні страху, то як її не прихистити, маючи таку можливість?», – риторично питає пані Оксана.



Кожен із них, каже, – тепер рідна для неї людина.

«Я їх ніяк інакше і не називаю, тільки «Сім'я». Хочу зробити все можливе, щоб їм тут було добре, наскільки це можливо, бо у кожного всередині все одно – біль і страх через війну. Три сім’ї вже поїхали додому. Але всі обіцяли приїхати ще. Намагаюся розважати, показувати, зацікавлювати. Відвідали вже багато місць. Не встигли поки лише на екскурсію з факелами», – розповідає жінка.

Усі мешканці будинку вже навчилися влаштовувати побут, навіть мають спільний бюджет.



«У нас є графік чергування, щоб завжди підтримувати чистоту. Якщо комусь приходять якісь виплати, то формуємо спільний бюджет на продукти і заходи, які відвідуємо».

Пані Оксана додає: картоплю, цибулю, моркву та червоний буряк не купують, бо із цим допомагають її батьки з власного городу. Скоро, сподівається, не доведеться вже купувати й овочі та зелень.

«От мали двох мешканців, які жили платно. За виручені гроші ми купили на ринку полуниці, зелені, інших продуктів. Сподіваємося, що тих, кому потрібна буде оренда житла під час робочих поїздок, скоро ставатиме більше і ми зможемо хоча б кімнату-дві здавати за гроші, щоб могти забезпечувати цих людей всім необхідним».

Донька пані Оксани Агнеса дуже пишається своєю мамою – її добротою, людяністю, здатністю до співчуття і самовідданої допомоги.

«Я бачу, як вона живе цими людьми, як до кожного з них знаходить підхід. Мені інколи здається, що вона їх любить більше, ніж мене», – посміхається Агнеса.



«Агнеса справді інколи ревнує. І в деякі моменти я дійсно приділяю іншим людям більше уваги, ніж їй. Бо така зараз ситуація, бо вони цього потребують. Наприклад, Ксюша з Харкова. Вона тільки чує сирену, одразу біжить до мене, обіймає. Вона в мені бачить захист, спокій. Тому я не можу інакше.

Мене так виховали. В мене мама теж така, що останнє віддасть. Надіюся, і дочка моя така буде. Вона, зрештою, вже така і є. Світ тримається на людяності, підтримці. Це фундамент, на якому все і стоїть», – каже Оксана Андрухненко.



Після перемоги України уся «Сім'я. Огієнка, 15» планує знову зустрітися разом, а після цього кожен чекає Оксану до себе в гості – в Ірпінь, Київ, Сєвєродонецьк, Слов'янськ, Харків і інші міста України. Міста УКРАЇНИ!



Публікація створена в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України.



Іванна РУДИШИН

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Інші новини теми
Коментарі 2
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Як радісно, що люди об'єднуються і допомагають один одному незважаючи на те, що нас постійно розділяють. Тільки будучи людяний ми зможемо разом вижити і побудувати Благотворче суспільство, новий формат суспільних відносин.
Дякую і радію, що є такі люди.
Відповісти
Думаю, як є можливість допомогти, то краще щось принести сюди, ніж в драмтеатр, де пасеться ціле стадо народу на тій гуманітарні.
Відповісти
Останні новини
«Ми не могли повірити, що так буває». ЖІНКА З ЛУЦЬКА БЕЗОПЛАТНО ПРИХИСТИЛА ДЕКІЛЬКА СІМЕЙ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
27 травень, 16:10