Фотовиставка Сергія Бондарука

Сергій Бондарук – голова правління ВАТ «Гнідавський цукровий завод». А окрім того – знаний у Західній Україні фотохудожник, лауреат, призер і переможець багатьох престижних виставок і фотоконкурсів.

Саме його цього разу ВолиньPost попросив продемонструвати свої роботи й розповісти про себе. Тим більше, маємо сьогодні, 5 квітня, хорошу нагоду для цього: у Сергія Бондарука – день нароження. З чим його і вітаємо, бажаючи добра, достатку і натхнення.

* * *

Сергій Бондарук каже, що фотографує, аби передати іншим частину своїх позитивних емоцій, зафіксувати і відтворити прекрасні та хвилюючі миті. І аж ніяк не для того, аби заробляти на цьому гроші.

Він фотографує людей, тварин, природу, архітектуру, має досвід й у жанрі «ню».

Широка й географія місць, де зроблені фото: від Галапагоських островів до Австралії…

Зрештою, не забуваймо про правила волиньпостівської фотовиставки: автор розповідає про себе сам. Тож далі – слово Сергію Бондаруку.

* * *

Фотографувати почав з дитинства. Життя людини на 90% складається з дитячих прикладів і дитячих мрій. Інтерес до фотографії в мене залишився від тата, від шкільних гуртків, від моїх товаришів.

Мав і маю багато захоплень, але фотографія – певно єдине, яке несу усе життя.

Що таке фотографія для мене? Це можливість передати глядачу те, що я в якийсь момент побачив і відчув. А хочеться ж передавати приємні моменти життя! Хоча певно, якби ставив собі за мету здобувати популярність своїми фото – фотографував би негатив. Але таким ділитися не хочеться, та й за популярність мене не особливо приваблює.

Мої фото – це світлі миті, які трапилися в житті. Коли я повертаюся з подорожі – я не сідаю відразу опрацьовувати відзнятий матеріал. Мають влягтися емоції. А вони з часом змінюються, з'являються якась ностальгія за цими моментами. І до знімків ставишся вже по-іншому. Чим більше часу минуло з моменту, коли зробив фото – тим більше милування вони викликають.

Кожного разу, коли тисну кнопку – запитую себе: для чого я це фотографую?.. Мої фотографії для мене – це ті спогади, які залишаються в пам’яті, це повторне спілкування з собою…

















Я не підписую розлого свої фото. Художня фотографія в більшості випадків не потребує конкретизації, опису. Її завдання – змусити глядача замислитися. А чим більше опису – тим менш цікава сама фото.

Будь-який твір мистецтва цінний тим, що дає поле для роздумів. Все зрозуміло може бути на фотографії якогось механізму. В художній фотографії все навпаки – тут повинна виникати думка, бажання її споглядати. Чим більше ти її дивишся тим більш вона наводить тебе на роздуми.

Через це, до речі, часто популярними стають фотографії саме абстрактного змісту.

Не коментую своїх фото ще й тому, аби в когось не склалося хибного враження: от, мовляв, хизується, скільки світу об’їздив. Ні, для мене набагато важливіший споглядальний зміст фотографії аніж місце, де вона зроблена.




















Хоча водночас мені соромно, що фотографії, які я вважаю у себе кращими, я зробив не в Україні. Бо найприємніше фото – яке робиш на Батьківщині, на якому є люди і речі, які тебе оточують. Коли ти в ці повсякденні речі вносиш художній зміст, бачиш їх красу - це саме те, чим варто пишатися. А таких фото у мене мало…

З іншого боку – фотографувати на відпочинку у мене більше можливостей. Фотографія – це настрій людини, це все ж творчість. І налаштувати себе на творчий процес частіше вдається, тоді, коли відриваєшся від буденності.





















Якщо складати такий собі рейтинг моїх фото за рівнем інтересу публіки, то найбільш цікавими є, безумовно, люди. На друге місце я б поставив тварин, на третє – красу природи, на четверте – архітектуру, ще далі - рослинний світ, ще далі – натюрморти. Хоча, до прикладу, натюрморти робити чи не найважче. Бо така фотографія – це творення картини двічі: один раз – подумки другий – власне зйомка.























Мої фото – це певною мірою втілення моїх мрій. Я з дитинства хотів побачити піраміди, побувати в Австралії. І з дитинства ж я хотів побачити тварин в дикій природі. Там вони набагато гарніші, величніші, ніж в найкращому зоопарку.

Але у справі фотографування тварин я не вважаю себе тим, хто досяг вершин майстерності. Будь-який з жанрів – і фото звірів зокрема – вимагає кропіткої праці. Щоб гарно сфотографувати звірів, треба не просто кілька днів подорожувати – треба жити серед них роками, знати їх повадки, знати, де і як вони себе можуть проявити.

Серед моїх фото звірів більшість – статичні. А хотілося б зробити якийсь екшн, зобразити дію… Хоча, вважаю, і статистичні фото можуть бути цікаві.




















Сьогодні я не надто задоволений своїми роботами. Якщо коротко – я зрозумів, що тратив на них замало часу.

Адже якщо ми говоримо про фотографію як вид мистецтва, то тут діє закон: чим швидше вона створюється, тим менше в ній художньої цінності. Підготовка до зйомки – річ не менш важлива, ніж сама зйомка. Створення зразка фотомистецтва – це не просто клацання фотоапаратом. Це настрІй, читання книг, слухання музики, налаштування думок… Уже потім це все концентрується у те, що ти робиш фотографію. В мене, на жаль, цього поки не виходить.

Хочеться, аби знімки виходили ліпші. Тому кількість фотографій останнім часом зменшилася. Але я фотографую далі. З найближчого, що хочу по фотографувати – квіти проліски, які стануть з’являтися, коли сходить сніг. А то ці сніги вже обтяжують навіть думки…





















Я не згоден з тими, хто каже: от, мовляв, сьогодні усі, кому не лінь, починають називати себе фотографами, купивши доступні апарати.

Це, знаєте, як різні кухні. Є традиційна: тут страви готують довго, обдумано, велике значення має рецепт, якість продуктів, майстерність кухаря тощо. А є заклади швидкої їжі: тут теж їдять, але зовсім інакше і зовсім іншу їжу. І ніхто не говорить, що Макдональдс витісняє борщ чи галушки. Це різні рівні.

Так і в фото: отримати просто якісний знімок і отримати фотографії художнього змісту – це різні речі. Ніхто не намагається зробити художню фотографію мобільним телефоном. Не сфотографуєш тварин в дикій природі, якщо в тебе немає потужної оптики. Не зможе зробити мистецьке фото той, у кого нема хоча б трошки таланту.

Хтось сьогодні порівнює з тим, що було «колись»: от, мовляв, тоді фотографували на плівку, і думали набагато більше над кожним кадром. А я скажу так: 40 років тому охочих фотографувати було не менше. На вулицях завжди було багато людей з фотоапаратами. Хіба що до якісного результату було важче «добратися». Але добиралися.





















«Ню» - це моє бачення краси, моє бачення привабливості жінки. Жінки як істоти, створеної Богом, яка несе в собі гармонію.

Багато хто запитує, де я брав моделей для цих фото. Але, якщо ви звернете увагу, помітите: фотографій у жанрі «ню» у мене небагато. Я не маю для того спеціально обладнаної студії, і не працюю в цьому напрямку системно. Моделі, які на моїх фото, - це учасниці кількох фотопленерів, у яких я брав участь.

Ще інколи питають, що відчуваєш, коли фотографуєш оголену жінку. Скажу, що це інші почуття, ніж ті, котрі виникають у чоловіка, коли він бачить тіло коханої жінки. Тут перед фотографом стоїть важке завдання: він звертає увагу на красу душі, яку модель показує своїми поглядом, поставою.

«Ню» – жанр безумовно особливий. Часто, коли переглядаєш зроблені фото, помічаєш: крім гарного тіла у моделі нічого немає. Не проглядаються емоції, не видно настрою, нема образу, відчувається штучність, фальш. Такого своєрідного «браку», коли з технічної точки зору фото зроблена добре, але мети все ж не досягнуто – у жанрі «ню» є чимало.

Осуду не зустрічав. Ні з боку рідних, ні від друзів чи знайомих. А в чому тут може бути осуд? Я вважаю, що такі речі треба пропагувати і серед молоді: саме такі фото можуть дати людині розуміння того, що є цікаво в жінці окрім гарного тіла. Якщо вдало зроблена фото, то оголені фрагменти тіла жінки лише підкреслюють її вроду, а не її гріхопадіння.





























Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!