вхід реєстрація

З пораненням у ноги - в атаку. Історія луцького атошника

З пораненням у ноги - в атаку. Історія луцького атошника
Квітневого дня 2014 року все життя 29-річного волинянина Івана Рудика розділилося на «до» і «після».

За цією межею залишилось мирне життя, робота, дружина Ірина та двоє синів. Отримавши повістку під час першої хвилі мобілізації, він не став шукати причини уникнути призову, - пише Район.Луцьк з посиланням на тижневик «Сім’я і дім».

Як справжній чоловік Іван Рудик пішов виконувати свій громадянський обов’язок – захищати Україну. Його бойовий шлях розпочався у 51-й окремій механізованій бригаді. Кілька тижнів дислокації у Володимирі-Волинському, Рівненський полігон. А далі – зовсім інший світ, що так прагнув «руського міра» – окупована Донеччина та Луганщина.

«Не можна сказати, що там усе населення за ДНР чи ЛНР, – згадує Іван Рудик. – Буває, заходиш у селище, знаходяться люди, що в очі тобі зазирають, а виявляється, вчора вони так само віддано дивилися на бойовиків. Такі виживуть при будь-якій владі».

«Однак чимало зустрічали ми і проукраїнськи налаштованих місцевих жителів, які навіть свиней нам віддавали на м’ясо й машини дарували. А дехто вступав до лав наших військових підрозділів. Через це навіть кровні родичі інколи ставали ворогами. Приміром, у нас була дівчина-коректувальниця з місцевих, а її батько та брат воювали на боці бойовиків», – розповів учасник АТО.

Як справжній розвідник Іван Рудик небагатослівний і розповідає про свою участь у бойових діях на сході неохоче. Його можна зрозуміти: ці спогади ятрять душу. Доля вберегла його від «Іловайського котла» та Дебальцевого. Проте, зізнається мій співрозмовник, там, де він воював, було теж несолодко.

«Під час чергового обстрілу осколки впилися мені в обидві ноги, – розповідає воїн. – Це було на Луганщині, я тоді вже перейшов у «Айдар». Ми зачищали територію від бойовиків. Надали медичну допомогу і вийняли з ніг осколки мені на місці, в медроті. Відправляли в госпіталь, але я вирішив залишитися. Я був потрібним своїм бойовим побратимам».

Через кілька днів після поранення Іван Рудик знову піде в бій. З пораненими ногами зачищатиме від бойовиків населені пункти Хрящувате і Червоний Яр. І, як і інші його шестеро бойових побратимів, за участь в цій операції отримає державну нагороду – орден «За мужність».

Доліковувати поранення волинянин буде у госпіталі вже після повернення додому. Там його з нетерпінням чекали батьки, кохана дружина та синочки Артем і Сашко. Неабияк зраділа поверненню свого колишнього учня і Леся Ткачук, його перша вчителька з селища Мар’янівка на Горохівщині, де герой нашої оповіді навчався у школі.

«Я добре пам’ятаю, яким був Іванко, – каже Леся Сергіївна. – Він дружив з усіма і завжди захищав слабших. Батьки вкладали в нього всю душу, адже він був єдиним сином. А найбільшу роль у патріотичному вихованні хлопчика зіграв дідусь, який був воїном УПА.

Тому хлопчик ще змалку заявляв, що любить Україну і хоче розмовляти лише рідною мовою. Я була тоді приємно здивована такими його заявами. А тепер він виріс і став на захист рідної держави. Я молилась за те, аби він повернувся живим і здоровим».

14 жовтня у День захисників України учаснику АТО Іванові Рудику вручили ще одну відзнаку – нагрудний знак «За мужність і відвагу».

Ярина РУДНІК
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
А от й я, та моi казки на нiч...
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час