Пережив голодомор і Другу світову: історія 93-річного переселенця з Лисичанська, який мешкає на Волині

Віктору Лопаті – 93. Він народився, виріс і прожив більшість своїх років у Лисичанську. Тепер же місто зруйноване та окуповане росіянами. А чоловік налагоджує життя у селі Княгининок, що біля Луцька. Вперше, за винятком служби на флоті, він так довго поза домом.

Про це пише Перший.

Він народився в Лисичанську у 1929 році. У 33-му, коли був голод, мав 4 роки.

"Ми тоді не голодували: батько працював кочегаром – отримував картки на продукти, та й у містах ситуація була краща, ніж у селах. Але пам’ятаю, що мама тоді казала: малих дітей крадуть, нікуди не йди сам. Хоча я тоді вже ходив до бабусі, знав дорогу. Якось не послухався, пішов, то знайомі дівчата перепинили, завели до себе, нагодували супом і ввечері привели додому. А там вже паніка – бігають, шукають", - розповідає Віктор Лопата.

В 1941-му, коли почалась війна, йому було 11 років.

"На цьому наше дитинство й закінчилося. Бо яке дитинство, коли бомби падають?" - каже чоловік.

Лисичанськ стоїть на пагорбах. Там – склозавод, там – содовий. Усе розкидане. 8 липня 1942-го німці почали скидати бомби з літаків.

"У нас хата «рублена» (складена з дерев’яних брусів, – ред.) – скрипіла, хиталась, але не розвалилась. Мабуть, якби була збита, розсипалася б. Вибухи замовкли, я тихенько двері відкриваю: там – горить, там – дим, хтось кричить: «Допоможіть». За те бомбардування 650 людей вбило", - згадує переселенець з Лисичанська.

А потім у Лисичанську передова стала. Населення етапами гнали. На ніч у церкві закривають, а вранці відкривають і на поїзд 15 кілометрів женуть. Саджають і везуть у Німеччину на роботу. Коли Лисичанськ звільнили, повернулися.

"Тоді в Лисичанську все розбите було, але все одно не так, як зараз…"- каже чоловік.

"У 14-му році до нас не дійшло. Путіна стали матюкати: «Що ж ти робиш? Для чого грабиш і убиваєш? Ми ж слов’яни, як і росіяни». Це ж треба так вбити в голову, особливо молоді їхній, що українці – це фашисти.

Думали, може, на тому зупиняться. Переговори ж були.

А 24 лютого – вибухи. Ми в погребі майже весь час сиділи. Тільки приготуємо щось – і назад", - продовжує Віктор Лопата.

14 квітня побачили «швидку». Сказали: «Нам треба у Краматорськ». А водій: «Сідайте, в вас 5 хвилин на збори». Так, у чому були, і поїхали. Тільки документи встигли взяти. Каструлі ж з собою не потягнеш.

Він включив сирену і на жодному блокпості їх не зупиняли. Приїхали в Краматорськ, а звідти поїздом у Рівне, тоді – в Луцьк.

"У нас тут ні знайомих, нікого, але зустріли як рідних.", - вдячно каже чоловік.

Віктор Лопата живе з донькою, онуком, його дружиною і двома правнуками у Княгининівському ліцеї. Завдяки тому, що дружина онука – вчителька, родина зможе залишитися у кімнаті і після початку навчального року.

"Ходжу навколо гуртожитку, пісні мугикаю. Бо, якщо не співати, голос сідає. Отак і живу. Чекаю, коли звільнять Лисичанськ. Його фашисти російські зайняли – їхати туди не можна. Не треба нам ні російські паспорти, ні референдум їхній", - каже чоловік.

Віктор Лопата грає на гітарі з шести років. Ніколи так довго не був без неї. А оце пів року через війну.

"У мене це в генах. Мама грала і навчила мене. Казала, що вже в три роки щось мугикав. Батьків брат грав і співав. То мені гени з обох боків передалися. Усе життя грав, співав на гулянках, днях народження. Так швидше і цікавіше проходить час. У хоровій капелі був – у мене тенор.Гітару треба розігрувати, щоб звук хороший був. Та й пальці відвикли – вправності бракує. Ще і їй, і мені треба натренуватися", - каже чоловік.


Віта Сахнік

Фото і відео: Людмила Герасимюк

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!