Гречаний хліб та відверта бесіда з монахом: ігумен Никодим розповів про чернече життя

Намісник Луцького Братського Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря ігумен Никодим (Смілий) вже більше десятка років вправно пече хліб та великодні паски.

Його щире бажання навчитися пекти хліб саме у печі - так, як це робили у минулому, стало його улюбленою справою ще коли він був монахом у Жидичинському монастирі. Але не полишає випічку отець Никодим і нині, тож час від часу приїздить з Луцька у Жидичин, аби почастувати ченців, послушників та паломників смачним ароматним хлібом.

«Я 10 років прожив у Жидичині – це найкращий період мого життя. Це зараз монастир такий красивий, перлина Волині, а у 2004 році це була руїна. Коли ми з браттями оселилися тут, то місцеві мешканці нас питали, чого ми тут – молоді хлопці, чи в нас дому нема, а ми ж їм заважали через територію монастиря проганяти стадо корів… Тут не було ні газу, ні води, не всюди було світло», - розповідає ігумен, замішуючи тісто – буде гречаний хліб з льоном та горіхами.

- А як же ви жили?
- Як монахи (сміється, - авт.). Це нас трохи захоплювало навіть, бо ми, молоді, шукали основи віри. Багато читали і нам хотілося отого подвигу аскетизму, побачити, відчути на собі, як колись жили давні ченці, покладаючись лише на волю Божу.

Отець Никодим, у миру – Павло, родом з Луцька. Навчався у 1-ій, а потім у 9-ій школах. Коли настав час вступати до вишу – спеціально провалив іспити.

«Я вже тоді думав про монастир. Хотів вивчитися на дзвонаря і після повернення піти в монастир», – розповідає ігумен.

Тож замість університету отець Никодим вступив у Луцьку до духовної семінарії і на півроку поїхав в Білорусь у школу дзвонарів.

«То був 2005 рік, в нас якраз Помаранчева революція, і мені диплом не дали, дізнавшись, що я з України, але то не головне – я здобув знання і ще певний час був дзвонарем в Святотроїцькому соборі Луцька.
Від духовної семінарії я на літо пішов допомагати в монастир, а у серпні мені виповнилося 18 років. Я дуже цього чекав. 19 серпня мені було 18, наступного дня я написав заяву на постриг, а ще через день Владика мене постриг в рясофор», - пригадує отець Никодим, вправно вимішуючи тісто.


Проте на два з половиною роки йому довелося повернувся у мирське життя.

Отець каже, що причиною була його мама. Батько їх покинув, обіцяв повернутися до сім’ї, але не дотримався обіцяного і мама перебувала у розгубленому стані.

«Мама почувалася покинутою. Я злякався, чесно. Поки я ще не дав постійних чернечих обітниць, вирішив повернутися додому. Я відвідував богослужіння, все одно позиціонував себе як інок. Я навіть влаштувався на роботу – працював монтажником систем вентиляції та кондиціонування. Це теж цікавий досвід. Я навчився користуватися інструментами, що мені стає у пригоді і зараз. Крім того, я ще вступив в університет, на географічний факультет ВНУ. Дякую Богу за це, бо я здійснив свою мрію і став кандидатом наук.
І от будучи в миру, я все одно відчував пустку – мені чогось не вистачало. Навчання, робота забирали купу часу, але не робили повноцінно щасливим. У монастирі я почувався більш вільним. Я постійно просив Бога, щоб повернутися в монастир. І так склалося, що батько таки повернувся до мами, а це для мене було можливістю повернутися в монастир.
Чернечий шлях – вільний. Ти не прив’язаний до турбот про сім’ю. Ще апостол Павло писав, що одружений чоловік думає, як догодити дружині, сім’ї, а неодружений, тобто монах, як догодити церкві і Богу. У ченців є можливість звершувати оцю повноту служіння Богу. Я до цього йшов і просив Бога, щоб допоміг мені переконати рідних», - розповів отець Никодим.

– Ви ніколи не шкодували, що пішли в монахи?
– Ніколи. Не було часу… Навіть якби такі думки підступали, то Господь завжди посилав таких людей і обставини так складалися, що я переконувався у правильності свого рішення і що я потрібний…
В розумінні багатьох людей монастир – то як похмура в’язниця. Насправді монастир, як кажуть святі отці, – училище благочестя. Монахи вчаться бути справжніми християнинами, вчаться сприймати людей з їхніми недоліками та бачити в людях образ Божий. Чому не можна матюкатися, ображати? Бо ми таким чином принижуємо образ Божий в людині.

– Постриг у монахи – це певна втеча від зовнішнього світу?
– Йдучи в монастир, відмовляючись від тих чи інших так званих благ, людина прагне свободи від гріха. От кажуть, що монахам пити алкоголь не можна, з жінками погуляти, бо це гріх. Але ж і мирськими людям цього не можна. Просто живучи в миру, люди часто не можуть відмовитися від спокус. В монастирі є можливість цього уникнути.
Чернецтво це такий собі духовний спецназ, це християни на духовній передовій. Як наші воїни зараз в окопах боряться з ворогом, так і ченці – на сторожі духовності.
То так здається, що пішов у монастир і сховався від реальності. Ні. Тут теж є спокуси, бо монахи – живі люди. Бувають різні ситуації, але в чернечій спільноті, маючи духівника, постійний доступ до богослужінь, монахи боряться із пристрастями та спокусами.

Вправно вимішане гречане тісто отець Никодим ставить на піч, щоб сходило, та починає закладати дрова і розпалювати піч. Тим часом розпитуємо у нього про його цікаве захоплення – випічку хліба та великодніх пасок.

«В монастирях має бути організована трапеза. Унікальність монастирської кухні у тому, що монахи намагаються не їсти м’яса. Сама суть чернецтва у тому, щоб прожити життя в пості та молитві, тобто піст у ченців постійний.
Мені доручили займатися кухнею. Бувало, що готував для 20-30 людей: крім монахів, ще були послушники, паломники приїжджали», - розповідає отець Никодим.

А щоб у монастирі завжди був хліб, монах вирішив його пекти сам – для цього у келії спеціально змурували піч.


«Перші спроби випікання хліба були не зовсім вдалими. Хліб виходив пригорілим, - зізнається ігумен. – Я мріяв навчитися пекти хліб саме в печі. З дитинства люблю автентику, народні традиційні речі. Але ж на печі термометра нема – у цьому була складність. Піч треба відчувати. Після кількох невдалих спроб я запитав у місцевих жіночок, як же вони визначають температуру в печі. Вони порадили виміряти рукою: якщо руку в печі можна протримати кілька секунд, отже можна ставити хліб, якщо ні – ще зарано і є ризик, що хліб згорить. Спочатку я так і робив, але з часом навчився розрізняти готовність печі за кількістю дров, на око».

Коли вже отець Никодим навчився пекти хліб, то взявся за паски – відтак щороку напередодні Великодня він приїздить до Жидичина і пече пасхальний хліб.

Тісто зійшло, тож отець Никодим розклав його у форми та поставив до печі. І поки трапезна Жидичинського монастиря наповнювалася ароматом гречаного хліба, цікавимось у нього – як правильно молитися та не зневіритися у Бога в часи важких випробувань.


– Ченці стають свідками Божого дива частіше, аніж звичайні люди?
- Ченці не те що наближеніші до Бога, вони просто уважніші і більше уваги приділяють духовному. Тому бачать явну дію Бога, благодаті Духа Святого і вчаться у монастирі вбачати в подіях, які відбуваються, промисел Божий. Усе, що відбувається, Господь завжди перемінює на благо для людини. Навіть, на перший погляд, найгірші прояви людського життя.

Бог там, де хоче, перемагає закон єства. Є речі, які наука пояснити не може. Наприклад, нетлінність мощей святих преподобних угодників у лаврі. Скільки науковці не досліджували рештки святих, ніхто не може пояснити, чому тіла нетлінні. Господь нам показує, що він є Творець фізичних законів, але, де хоче, там усуває ці закони. Такі чудеса відбуваються для підтримки нашої віри.

Дива трапляться, але не треба переходити межу і вдаватися до марновірства, бо, наприклад, і у випадку мироточіння ікон треба мати підтвердження, що ікона дійсно мироточить, і що це не конденсат від перепадів температури у храмі.

– Молитися – це завжди говорити вже існуючі молитви чи звертатися до Бога щиро із тим, що хочеться сказати власними словами?
– Молитва – це спілкування з Богом. Є молитви універсальні, написані святими отцями, з їхнього молитовного досвіду. «Отче наш» –універсальна молитва, бо її нам сказав сам Христос. «Вірую» – це сповідання нашої віри… А є молитви творчі, так би мовити, коли людина, оперуючи уже відомими їй молитвами, звертається до Господа.
В Бога ще треба правильно просити. Має бути розуміння того, що ти просиш і наслідки, які за цим прийдуть. Є такий вислів: «Збулась моя мрія і зрозумів, як я помилявся». Люди дуже часто просять, а коли отримують, то воно не виправдовує сподівань.

– То що ж виходить, краще нічого не просити, а довіритися Богу?
- В молитві «Отче наш» є такі слова: «… нехай буде воля твоя». Треба довіряти себе Богу. Як казав Христос, не треба занадто турбуватися, що вам їсти, пити, у що вдягнутися. Господь і так знає, що у вас є у цьому потреба і він вам все дасть. А люди хочуть, щоб була ще їхня воля, не розуміючи, що треба довіритися Богу.
Не забувайте дякувати Богу, не лише просити. Дякуйте за кожен прожитий день, особливо нині, в наших реаліях, коли не знаєш, яким буде завтра.

– Неодноразово чула від знайомих, які після повномасштабного вторгнення ворога казали, що вони перестали вірити в Бога…
– Буває дуже важко людям пояснити певні речі. Люди хочуть «зручного» Бога… Як казав якось у проповіді один священик: «Ми зараз так плачемо за хлопцями, які гинуть на війні, а чи плакали ми так за дітками, яких вбили аборти?». Знаю багатьох матерів, які втративши своїх дітей на війні, кажуть, от якби я не зробила колись аборт, то зараз би мала ще сина чи доньку…

Всі хочуть Бога, щоб складалося все добре. Щоб жити у комфорті, люди йдуть на компроміси із совістю, а коли вже Бог починає їх вчити, лікувати за попередні діяння, то ми одразу плачемо, як же він таке допустив.

А людям, які противляться і кажуть, де Бог, чому почалась війна, треба нагадати, що ми всі «громадяни» Царства Небесного і кожен у свій час постане перед Богом і дасть звіт.

– Щоб бути гідним християнином, не обов’язково ж йти у монахи?
– Святі отці говорять: не всі, хто в миру, загинуть в духовному плані, але і не всі в монастирі спасуться.

Те, що людина живе в монастирі, не означає, що вона отримає спецквиток до спасіння. Хто йде у монастир, бере на себе подвиг, дає обітниці, а виконуючи їх, вдосконалюється, щоб допомагати ближньому.

Наші воїни в більшості своїй – святі, бо як сказано в Писанні: немає більшої любові, аніж хто душу покладе за ближніх своїх.


Як виявилося, пекти хліб – справа нелегка і вимагає чи не цілого дня. Проте час минув дуже швидко у неймовірно цікавій розмові із ігуменом Никодимом. Він повністю зруйнував стереотип, що монахи – беземоційні та закриті. Усе радше, навпаки.

А фінальним приємним акордом нашої розмови була скибка теплого, пахучого гречаного хліба з насінням льону та горіхами. В стінах монастиря і хліб смакує по-особливому. І душа відпочиває.

Спілкувалась Ірина КОСТЮК
Фото автора та з особистого архіву ігумена Никодима
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!