вхід реєстрація

Гроші, вкладені у «Волиньбаскет», не пішли на вітер, - Смітюх

Гроші, вкладені у «Волиньбаскет», не пішли на вітер, - Смітюх
Баскетбол у спортивній історії Волині, як не прикро, опинився в інформаційному вакуумі – про причини такої ситуації, а також про сьогодення та перспективи розвитку баскетболу в краї розповів головний тренер БК «Волиньбаскет» Сергій Смітюх.

Про це пише «Волинська газета».

Незважаючи на обділену увагу до волинського баскетболу, вихованці луцької команди в минулому сезоні оформили срібний дубль, вигравши друге місце у Вищій лізі чемпіонату та розіграші Кубка України.

«Загалом БК «Волиньбаскет» утворений у 2007 році, тоді ж заснована Федерація баскетболу Волинської області «МЕГА-БАСКЕТ», президентом якої став Василь Столяр, - розповідає головний тренер. - До слова, Василь Андрійович – саме та людина, котра дала поштовх розвитку баскетболу на Волині. Саме завдяки його старанням організувалася команда, адже до цього всі наші потуги були марними, насамперед через те, що не мали фінансової підтримки.

– То, власне, з моменту створення федерації можна говорити про відродження баскетболу на теренах області загалом?

– Звісно. До цього ми працювали на громадських засадах, для себе, як кажуть, у своє задоволення. Самі шукали кошти, самі шукали зал, самі організовували змагання. Паралельно налагоджувалася робота з пошуку та підготовки спортивно обдарованих дітей і молоді міста, здійснювалися спроби привернути увагу до баскетболу. Але, можна сказати, що почалося все в 1997 році: саме тоді був створений спортивний клуб «Баскет» (президент – учитель фізкультури Володимир Копчак), який об’єднав однодумців. Ми виступали в чемпіонаті Асоціації баскетболу Західного регіону України. За роки участі в цих змаганнях більше за нас чемпіоном не ставав ніхто.

– Очевидно, вже тоді ви розуміли, що опинилися значно вище за інших учасників, переросли їх?

– Однозначно, але рухатися далі не могли через відсутність фінансування. От, для прикладу, в 1999-му ми стали чемпіонами, друге місце здобули тернопільці. Їхнє керівництво вважало, що срібні нагороди – то неабиякий результат, тож дали спортсменам нормальне фінансування. Їхня команда почала грати в першій лізі. Такі випадки визнання результату не поодинокі (Калуш, Дрогобич, Сарни, Івано-Франківськ та ін.) А ми – де були, там і лишилися.

– Словом, майстерність зростала, а «розстановка» у спортивній ситуації краю залишалася незмінною?

– Є фільм Стівена Сігала, який називається «Смерти вопреки». От і з командою така ж історія. Ми грали не завдяки комусь, а навпаки – на зло всім. Приблизно так. Щодо матеріального забезпечення, то можу охарактеризували його словосполученням «повний штиль». Зважаючи на це, хлопці розчаровувалися, що, до речі, абсолютно нормально. Ішли з команди в пошуках роботи, на їхнє місце ми шукали молодих спортсменів. Щоби з нуля створити чемпіонську команду, нам треба було два роки. Ми «обкатували» їх, підтягували, награвали схеми. Отак тричі з періодичністю в три роки ставали кращими.

– І от нарешті настав час «Ч». Переломним для волинського баскетболу був 2007-й…

– Почалася нова ера. Порадившись із Василем Столяром, ми вирішили створити клуб і федерацію, яка б займалася організаційними моментами. З того часу набираємо обертів. Вийшли на професійний рівень: заявилися спочатку в першу лігу. При цьому у складі команди мали 80 відсотків луцьких спортсменів, було тільки троє немісцевих.

– Ви згадали про професійний рівень. Як «Волиньбаскет» виглядав на фоні інших клубів?

– Тоді ми опинилися на п’ятій сходинці турнірної таблиці. Це доволі непоганий результат. Тому вже наступного сезону, 2008/2009 роки, якраз у період розколу федерації, коли була утворена Українська баскетбольна ліга, нам запропонували виступати в дивізіоні «Б», що фактично відповідає вищій лізі. Скажу чесно: спортивний рівень команд, які там грали, був, можливо, трохи нижчим, ніж клубів, що виступають у нинішній чи минулорічній вищій лізі, але чотири чи п’ять колективів назвав би досить непоганими. У підсумку зайняли сьоме місце. Знову-таки цей результат – закономірний. Утім ми все ж зробили те, що від нас вимагали.

– Мабуть, не дарма кажуть: не помиляється той, хто нічого не робить…

– У нас не було нормальних умов навіть для тренувань, тому займалися не стільки, скільки треба, а стільки, скільки виходило. А все – через відсутність залу. Але хлопці хотіли грати – і грали. Так у 2008/2009 роках виступали в УБЛ, у 2009/2010 УБЛ знову об’єдналася з Федерацією – і нам запропонували іти у Вищу лігу. Свій перший сезон у Вищій лізі України ми закінчили на шостому місці. А от із минулого сезону Вища ліга офіційно є Національним чемпіонатом України. Якраз у минулому сезоні ми яскраво виступили: стали другими в ХХ чемпіонаті і розіграші Кубка України. Тобто вдалося оформити срібний дубль – і це неабиякий здобуток команди, міста та Волинської області в цілому.

– Фактично всі заговорили про «Волиньбаскет» як про дійсно професійну команду. Що стало ключовим моментом?

– У нас якраз відбулася зміна керівництва. Президентом клубу став Олександр Кропива. Василеві Столяру було важко утримувати дві команди (маю на увазі ФК «Волинь», який саме почав грати у Прем’єр-лізі). Отак із появою Олександра Ананійовича, котрий, власне, займався виключно баскетболом, у команді з’явилася стабільність, у тому числі й фінансова. Принаймні зараз ми не маємо проблем зі спортсменами, адже взяли кілька гравців, яких хотіли. На позицію, яку не можна було закрити своїми вихованцями, ми запросили приїжджих. Відколи чемпіонат України (Вища ліга) набув статусу Національного чемпіонату команди можуть заявити двох легіонерів. Але позиція нашого президента Олександра Кропиви на цей рахунок чітка і безкомпромісна: у складі команди (до моменту участі в єврокубках) гратимуть виключно українці.

– Невже баскетбол настільки непопулярний вид спорту?

– На жаль, такі реалії… У нас більше десятка років була відсутня дитяча школа, бо обласне спортивне керівництво було не зацікавлене розвивати цей вид спорту. Може, з часом щось зміниться? Хоча, вважаю, добре й те, що в нас як-не-як чотири гравці – місцеві вихованці. Це – немало й небагато, а 33 відсотки. Я і мій помічник Дмитро Чайковський – чи не єдині тренери в Україні, котрі одночасно працюють із командою Вищої ліги і дитячими групами. При цьому у ВЮБЛ (Всеукраїнська Юнацька Баскетбольна Ліга) наша команда «Волиньбаскет-94» зараз на першому місці: із одинадцяти ігор дев’ять виграли. Щойно повернулися з Харкова, а наступний тур – домашній. При цьому в анкеті у графі «Домашній зал» вказують не Луцьк, а… Коростень. Бо нам немає де приймати змагання юнацької ліги.

– Тобто проблема із власним залом досі залишається ключовою і фактичною тупиковою?

– Те, що ключовою, так. Але вона може зрушитися. От у військовому ліцеї в січні мають здати зал. Я говорив із директором, домовлявся. Якщо встигнуть встановити баскетбольні кільця, будемо грати там. Але ми ще не бачили його, не знаємо, чи відповідає майданчик усім стандартам. Якщо так, то з дітьми проблема частково вирішиться. Чому частково? Та через те, що майданчик у першу чергу споруджувався для ліцеїстів, а не під баскетбольну команду. У нас же є комплексна дитячо-юнацька спортивна школа, де ми займаємося, але залу там нема. От і все. І як у таких умовах можна готувати молодь до змагань? От приклад: 1995 рік подав заявку на участь у юнацьких іграх. До нас одразу звертаються з питаннями: чи вийдемо ми у фінал? Що я на це можу відповісти? Тільки одне: з чим, не маючи умов для тренувань? Звісно, пробувати будемо, але гарантувати не можемо. І це при тому, що баскетбол в Україні зараз – надзвичайно популярний вид спорту. Той же 1995-й у ВЮБЛ: там до 30 команд в одному віці виступає! Припускаю, що в баскетболі задіяно більше дітей, ніж навіть у футболі. А коли говорити про 1994-й, як-от у нас, то більшість команд – дублі Суперліги. Усе це – перспектива під основну команду.

– Очевидно, створюючи спортивний клас, ви теж будували грандіозні плани. Чи стануть його випускники в перспективі гравцями «Волиньбаскету»?

– Дійсно, цей клас два роки тому був створений на основі луцького навчально-виховного комплексу №26. Зал, де вони тренуються, також далекий від ідеалу: там треба робити підлогу. От ви уявляєте, що спортсмен отримав мікротравму, бо зачепився за дошку? У нас це деякою мірою вже традиція. А це ж уже дорослі хлопці! Ніби й директор іде нам назустріч, але, на жаль, ні він, ні ми поки не можемо зробити ремонт підлоги. Знову ж таки, це не наш зал. Але, незважаючи на всі нюанси, думаю, що декілька хлопців таки будуть виступати в основній команді. Уже зараз п’ятьох включили в заявку, двоє навіть грають.

– І як?

– Якби ми грали просто, аби грати, мабуть, давали б їм більше ігрового часу. А так у нас стоїть завдання стати чемпіонами. Крім того, вони виступають у своїх двох чемпіонатах: чемпіонаті Західного регіону і Юнацькій лізі. Так що розслаблятися не доводиться.

– Зараз вони вже 11-класники. Чи продовжуватимете таку практику в майбутньому?

– Обов’язково. Ми й надалі плануємо набирати хлопців, але вже з дев’ятого класу. Уже навіть підібрав основу: шестеро хлопців із 26-ї школи, решту треба добирати з інших навчальних закладів. Є ще одна проблема: не всі батьки хочуть переводити дітей, не всі вчителі зацікавлені в цьому. Але ж ми насамперед думаємо про перспективу дітей: для них розроблена спеціальна програма, більше часу відводиться саме на тренування.

– Виховувати своїх спортсменів – це, мабуть, явна вигода?

– Вважаю, на якому б рівні команда не грала, як мінімум 50 відсотків складу повинні займати свої вихованці. Це з одного боку. А з іншого: людина, котра дає гроші, не надто переймається тим, хто виступатиме. Її насамперед цікавить результат. Із точки зору тренера можу сказати одне: хотів би, щоби грали наші вихованці, але в той же час треба розуміти: це важкий і тривалий процес.

– Тому, звісно, більшість притримується принципу: краще взяти когось із боку, але вже готового спортсмена.

– Отож-бо. І ще один нюанс. Спортивні функціонери як кажуть: «у них – тобто у нас – нічого і нікого нема…». А де ж воно візьметься? У свою чергу можу поцікавитися в них: що вони зробили для того, аби щось було? Ми маємо зал? Нам створили мінімальні умови? Я розумів би їхні претензії, якби вони дали хорошу базу, а років через п’ять почали цікавитися результатом. А воно дійсно так: щоби створити хорошу команду, треба мінімум чотири роки. От наші діти працюють тільки два, а вже під вищою лігою грають. Пройде ще рік – і вони виступатимуть у «вишці». Ось так. Усе зводиться до умов і фінансів. Ні для кого не секрет: щоби щось мати, спочатку треба вкласти. Твердо переконаний: аби підняти баскетбол, не останню роль повинні зіграти керівники міста й області.

– Хто стукає, тому відчиняють…

– У місті є кілька залів, які фактично нікому не потрібні. Хто заважає місту викупити якийсь із них у комунальну власність і передати ДЮСШ для тренувань? Це ж не так складно. Питання в іншому: хто хоче це робити? А ніхто! Кому потрібен цей клопіт? У той же час ставиться питання про закриття відділення баскетболу через відсутність власного залу, бо ми, тренери, постійно нарікаємо. А що робити: ходити і радіти? До нас хочуть приїхати на змагання, а ми не можемо їх прийняти. Це нонсенс!

– Команда де-юре називається «Університет-Волиньбаскет», а де-факто маєте якусь підтримку від університету?

– Маємо. Нам надають для тренувань зал спорткомплексу ВНУ імені Лесі Українки.

– Що ж, поговоримо про приємне. Незважаючи на всі перипетії, успіхи ваших вихованців – очевидні!

– Це дійсно так. Гроші, вкладені в команду, не пішли на вітер. Є результат минулого сезону. Цьогоріч, думаю, виступимо не гірше. Попереду – два важливі тури: на виїзді гратимемо з «Кременем», а вдома – з «Пульсаром». Це вже друге коло розпочинається… Думаю, скоро буде зрозуміло, хто стане претендентами на чемпіонство.

– На вашу думку, що є визначальним у хорошому виступі команди?

– Навіть не знаю... Щодо тренерів (і мене, і мого помічника Дмитра Чайковського, і тренера Олександра Корця) – особлива мотивація не потрібна, ми і так фанати своєї справи. А от гравцям важливо, щоб у них вірили ! Запрошуємо усіх небайдужих людей завітати на ігри і стати часточкою спільного успіху волинян. Сподіваємося на палку підтримку болільників, словом, ЗАПАЛИМО СЕРЦЯ ВОГНЯМИ ПЕРЕМОГИ!!!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 5
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Денег на рекламу пива, алкогля хватет ,а на поддержку здрового разаития молодежи нет. Проще плодить ряды алкоголиков и наркоманов. Когда властьимущая повернется лицом к своему народу ? Когда спонсоров здорого образа жизни будут будут уважать больше , чем хапуг? Уважения, Здоровья и Удачи ВАМ, людям заботящимся о нашей молодежи
Відповісти
Фотка старенька, проте УНІКАЛЬНА!!! На ній зображено гравця "Волиньбаскета" (в білому), який залишив клуб улітку. А от суперник - капітан "Черкаських мавп" Володя Журжій (в чорному), який цього сезону виступає... за "Волиньбаскет"!!! :)
Відповісти
Все на выходные на баскет!!!
Відповісти
на сьогоднішний день наші чемпіонати це обкатка школярів для подальшого їх просування та можливого зарбку і тому два три перестарка можуть порвати любу чемпіонську команду.відносно останноьго абзацу інтерв*ю -крім коштів (це не головне) головному тренеру необхідна фундаментальна професійна освіта(знати якими критеріями вимірюється фізичне навантаження) та набути вміння командного "гравця", що безуспішно прищеплювали з дитинства ряд тренерів. Досвіду гравця запасу в "політехниці" замало для райдужних планів.
Відповісти
Яка символічна фотка! Гравець у формі "Волиньбаскета" за Луцьк минулого сезону вже не грав, а от суперник - Вова Журжій - саме перейшов до нашого клубу напередодні старту останнього чемпіонату)))
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні новини
Гроші, вкладені у «Волиньбаскет», не пішли на вітер, - Смітюх
28 січня, 2012, 14:10